Софія Андрухович - Фелікс Австрія

«Стефцю, але ти мусиш розуміти, що то було би надто нерозсудливо отако тебе зараз віддавати, — тоном старої розважливої пані пояснювала мені Аделя, — скільки ми тебе всього вчили, скільки в тебе вкладено зусиль і праці! Як ти це собі бачиш — вчити зараз від початку якусь іншу служницю, хто би був дурний таке робити? Ти мусиш взяти собі близько до серця цю мою розповідь і пам’ятати, як тато тебе цінує!»

Я добре знала, що Аделя ревнувала, що вона хотіла зробити всю цю ситуацію дрібною, примітивною, заземлити її. Бо не через неї, не через рідну доню обличчя доктора Анґера полум’яніло пурпуровою барвою, не з її приводу він ледве стримував лайку, яка товклася об зуби, готова випорснути назовні, поки їхній віз підкидало на нерівному кам’янистому шляху до двірця.

Любив він мене, любив!

Я, звісно, з того часу за кожної нагоди, коли ми з Аделею сварились, починала збирати речі, щоб «їхати до панни Зузи». Це неабияк мою Аделю денервувало.

Сама ж, розуміючи, що нікуди від Анґерів не подінусь, що я до них навіки пришита, знаходила прихисток у спогадах про наші перші вакації в Дорі, ще коли ми з Аделею були малими дівчатами, спраглими до пригод і вражень.

Я подумки піднімалась звивистою стежкою догори, окидаючи зором широку панораму з копицями сіна і загорожами, з сизими вершинами, які дихали сонним спокоєм, аж туди, де синіла смуга лісу, пригадуючи собі холодне вологе гірське повітря, просякнуте запахом чебрецю та кізяків.

Біля будинку нас завжди вітав паннин Зузин пес, Джок, наполовину вовк. Він не вмів ластитись — від радості хапав кисть руки зубами і легенько стискав, дошкульно, але не так, щоб поранити.

Вілла мала два поверхи, великий зал і вісім кімнат. Навколо заліг кошлатий вишневий сад, розбавлений кількома яблунями, сливами, айвовими деревами. За садом монотонно бубоніли буки з грабами, клени і тиси, до них домішувалось віддалене шипіння водоспаду. Зузанна розповідала про піруети брунатно-зелених плямистих пстругів, які пізньої-пізньої осені вихоплювалися зі швидкої течії, переверталися в повітрі, вигинаючись всім тілом, виблискуючи на світлі, мовби виконуючи якийсь урочистий, тривожний ритуал. У спеку Осип, той гуцул, який допомагав Зузі по господарству, виймав пстругів з-під корчів і каміння, де ті заціпеніло чекали настання бодай якоїсь полегші. Джок теж умів ловити рибу. Він прокушував її іклами наскрізь і не відпускав, аж доки не припинялись конвульсії і дрижання. Ніхто не міг видерти рибину з Джокової пащі, вже мертву, він гидливо випльовував її на пласкі каменюки і з байдужим виразом відвертав свою красиву голову

Джок супроводжував нас із Аделею під час прогулянок: ми перестрибували з кореня на корінь, що випиналися з землі, вилися, наче тіла допотопних гадів, а поруч, то забігаючи на кілька кроків уперед, то трохи відстаючи, пружно біг великий сріблястий пес — майже плив над землею, ледь-ледь торкаючи її подушками лап.

Ми мандрували лісом, почуваючись там, як у коридорах свого м’якого безмежного палацу, то сонячного і світлого, прошитого наскрізь золотими колонами проміння, то холодного, темного й вологого, набубнявілого грибами, товстими та пишними мохами, або зачаєного й притишеного, засипаного сотнею шарів глиці, шурхотінням нявок у кущах ліщини, чи хитрого і грайливого, зі скрипінням, пугуканням і тріщанням, чи спокійного і сонного, зворушливого, розцяткованого несміливими рожевими суницями, помережаного сивою павутинкою з тремтливими крапельками роси.

Ми з Аделею рухалися своїми маршрутами, часто уникаючи лісових стежок, які протоптали люди. Особливе задоволення відчували, майже бігом видряпуючись нагору крутим схилом: вологі буроземи, вкриті зіпрілим листям, втікали з-під ніг, доводилось хапатися за стовбури дерев, за кущі і трави, іноді лізти на чотирьох, що особливо подобалось Джокові. Захекані, ми звалювались у рясній гущавині на бамбетлі [49] Бамбетель ( діал .) — лавка-ліжко, яка розсувається для спання та складається для сидіння. з моху, серед афинів та ожин, серед пір’їстої рясної папороті, і висьорбували росу й залишки дощових опадів з опалих кленових листків. Тоді ми разом уголос мріяли, що живемо у вусі доброго велетня, надійно захищені смереками та модринами, якими поросла його кам’яна голова. Ми розмовляли з ним, звертаючись до нього «вуйцю», й уважно прислухались до його сопіння, буркотіння й реготу, до клекотіння травних соків у підземному шлунку від торішнього баноша [50] Банош — страва з кукурудзяного борошна і сметани, заправлена шкварками, грибами та бринзою тощо. , який все не міг перетравитись.