Софія Андрухович - Фелікс Австрія

«Ви ж пам’ятаєте, що люди, які сиділи на повітрі, дотикали зігнутою ногою костура, який дивом стирчав із землі. Сей костур насправді — палиця, яка з’єднує дві надійні пластини: одна, прикрита барвистим килимом, служить підставкою, інша, схована у пишному вбранні артиста, водночас є для нього вигідним сидінням, яке дозволяє хоч цілими днями „висіти“ отак у повітрі», — Торн реготав, оголивши рівні білі зуби.

«Панно Чорненько, Стефо, у цьому немає жодного обману — люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок, Стефцю».

Я взяла до рук глибокий таріль із голубцями, непривітно насупила брови.

«Не морочте мені голову, шевальє Торн, — сухо мовила я, вказуючи головою на двері. — Я вже мушу нести гощення. На вас чекають в салоні. А я — темна проста жінка, не розумію вашої вигадливої мови».

«Але ж прошу вас, панно Чорненько, навіщо ви так себе обмовляєте? — з удаваним смутком зиркнув на мене він. — Адже я знаю, що панна асистувала з дитинства славному докторові Анґеру, гортала перед сном атласи й енциклопедії, читала наукові трактати…»

«Здебільшого — любовні романи».

«…Що панна ознайомлена з теорією про тілесні соки фон Рокитанського і добре розуміється на тваринному магнетизмі Месмера…»

«То радше саме пан є спеціалістом із тваринного магнетизму».

«Але ж ми не про те. Я тільки хотів розповісти про той прикрий випадок, свідком якого ви стали. Коли просто під час вистави на сцені померла хлопчикова мати — просто на очах у свого сина. Я підібрав її давно колись у столиці Бірманського королівства, показуючи свої недоладні тоді ще штукенції королеві міста Мандалая — Міндонові Міну династії Конбаун; вона стала частиною моєї трупи. Мала тіло маленьке, тонке, небувало гнучке, слухняне, здатне перетворюватися на що завгодно, — і чорні коси, які заплітала вигадливою короною. Справжня знахідка для мого мистецтва — тільки страшенно непосидюча: постійно втікала від мене з черговим своїм коханцем — а тоді поверталася знову. Так котрогось разу принесла нам у подолі цього… Фелікса. І ми прийняли його, як власну дитину, — на мить замовкнувши, гість несподівано забелькотів собі під ніс. — Але, цілком можливо, я помилився, і вона була молодою дружиною корчмаря з-під Сваляви, яку я звабив, щоб мене супроводжувала. Бо що би на неї чекало там, серед тих пияків».

Що це він плете, навіщо баки мені забиває своєю чаклунською ворожбою: Бірманське королівство, Мандалай, Міндон Мін — лиш би затуманити мене, зневолити, видурити в мене хлопчика.

«Пане Торн, шевальє. Прошу мене пробачити, але мої господарі злитимуться, що тримаю пана тут і не несу їжу до салону. Запрошую пана ласкаво».

«О, то я вам допоможу, Стефцю», — і він вправно підхопив тарелю з кармонадлями в одну руку і миску з кишкою в другу — я, рішуче розвернувшись, пішла коридором уперед, впевнена, що він мусить іти слідом.

Петро, зачувши мої кроки, розчахнув двері салону — і я остовпіла. Торн сидів за столом, поруч з Аделею, щось розповідаючи і без кінця складаючи з аркушів білого паперу витончені повітряні фігурки: квіти, птахів, метеликів. Весь стіл уже був заставлений цим грайливим непотребом. Аделя, підперши підборіддя кулачками, замріяно вдивлялась в Торнові вуса. Перед ними парували кармонадлі й кишка.

«Стефо, яка ж ти неповоротка. Де мені стільки нервів взяти, щоб тебе витримати? — знехотя повернувши голову в мій бік, медовим голосом протягнула Аделя. Без злості, без звичного запалу. Вона була схожа на кішку, розімлілу під сонячним промінням. — Змушуєш такого коштовного гостя накривати нам на стіл!»

Тоді вона знову поглянула ласкаво на Торна і промуркотіла: «То Фелікс — ваш син?»

О, святішого виразу обличчя, ніж у Торна цієї миті, ніхто й ніколи на світі не бачив — виразу святого обурення та втілення найвищих чеснот. Якби я не була знайома з отцем Йосифом, якби так глибоко не пізнала душею чистоти і щирості, в яких він існує, як риба у воді, — тепер, мабуть, була б пройнята наскрізь величчю шевальє.

Проте на Аделю з Петром Торн таки справив враження.

«Неможливо, — категоричним тоном відрізав він. — Ніколи не задивлявся на інших жінок. Зберігаю вірність перед Господом своїй єдиній дружині, пані Торновій. Хоча в певнім сенсі цей хлопчик — навіть більше, ніж син мені!» — вигукнув він із надмірним запалом і, вставши з-за столу, підійшов до мене впритул. Я відчувала його подих на своєму чолі.