Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Аделя теж поглядала на неї суворим, сповненим відрази поглядом — і запитально дивилась на мене, час від часу криво посміхаючись.

Іванка ніби відчула нашу скептичну увагу, звернену до неї, стріпала з себе розімлілість і просто тут, за цим самим столом, сидячи навпроти нас, випростала руки догори і смачно за ними потягнулась, примружившись і захрумкотівши кістками.

Моя бідолашна Аделя на якусь частку секунди аж перестала жувати. Витріщивши очі, вона повністю завмерла, мов пришпилений до альбомного аркуша метелик — я бачила, я чула і знала, що коліщатка, завдяки яким обертався її світ, натужно закресали іскри і заскреготали. Але наступної миті рівновагу було відновлено — тільки очі Аделині так і залишались ще певний час неприродно широко розплющеними.

Несподівано Іванка підстрибнула, наскільки дозволила їй тяжкість власного тіла і тільця, яке носила всередині, зірвалась на рівні ноги і ляснула себе долонею по чолу.

«Як же я могла забути! Стефо, ходіть-но зі мною, допоможете принести…» — і вибігла з тераси.

Я поспішила слідом.

Іванка повела мене до того покою, що правив їм з отцем Йосифом і за салон, і за спальню, і з різьбленого креденса почала виймати купи якихось газет та журналів, листівок, карток і коробки, напхані таким самим мотлохом.

«Беріть це все й несіть на терасу! — підстрибуючи, як мала дитина, вигукнула їмость. — «Вашій пані Аделі це мусить страшенно припасти до смаку!»

Аделя мовчки спостерігала, як Іванка з переможним виглядом розкладала перед нею свої здобутки: альбоми з наклеєними панночками і перемальованими квітами, з сукнями, капелюхами, віялами та іншими жіночими дурницями. Їмость дивовижно орієнтувалась в особливостях крою найновіших модних суконь, тож зовсім швидко я зауважила, що Аделин погляд наповнюється дедалі більшим зацікавленням, поки Іванка, рум’яна і схвильована, така вдоволена, ніби смакує улюбленими ласощами, демонструвала красунь в атласних, шовкових та шифонових сукнях і тонких туніках, прикрашених бісером та стразами, шлейфами, мереживом, вишивкою, описувала конструкцію капелюха, віяла чи корсета, звертала увагу на найдрібніші елементи різьблених камей, на скриньки для коштовностей, пудрениці, торбинки для походів до театру, де жіночі постаті сплітались із рослинами, текли і розвіювались вітром, підкреслювала елеґантність крихітних пляшечок для парфумів, фантазійність прикрас для волосся, кожна з яких могла стати окремим романом: про смарагдову ящірку, яка полює за смарагдовою мухою; про скляний ірис на золотому тризубому гребінці; про ластівок, анемони, калину, вишневий цвіт на вигнутій дугою сукуватій гілці, про кленові насінини, схожі на оленячі роги.

Певної миті Аделя, яка теж неабияк розчервонілась, підійшла до мене і рвучко висмикнула з моєї зачіски свою прикрасу — гребінець із цикадою.

«Їмость мусить це залишити собі! Я відразу побачила, що ця цикада повинна належати вам!» — мало не з ніжністю проказала Аделя.

Іванчині очі зволожились. Вона тримала гребінець на долоні і не могла відвести від нього очей. Нижня губа легенько тремтіла.

«Де тут у вас криниця? — запитала я. — Піду води принесу».

Їмость звела на мене мокрий погляд.

«Треба вийти у хвіртку, пройти вздовж паркана донизу. Криниця на сусідському подвір’ї».

Я залишила їх удвох, а сама перетнула тихе помешкання і завмерла посеред коридору. Тут не було вікон, жовтневе сонце вже згасло, розтануло у мряці; западав присмерк. Я майже нічого не могла розгледіти навколо, переді мною проступали тільки окремі плями на образі Божої Матері з Дитям на руках: спадали складками світло-блакитні тканини, мерехтіли золотом німби, світились пронизливо білки очей.

І тут, не рухаючись і майже припинивши дихати, я відчула себе цим простором, цим домом, неохайним і недоглянутим прихистком, який береже в собі отця Йосифа. Я чула його кроки, точно знала і бачила, як він ходить тут, як протоптує серед руїни власні стежки, намагаючись не замаститись, не забруднитись.

Як рано-вранці, заспаний і скуйовджений, ще не повністю одягнутий, він виходить із нагрітої п’єцом спальні в холодний коридор — і починає голосно пчихати, втрачає рівновагу і мусить притримуватись за стіну.

Як стоїть, залитий сонячним промінням, перед вікнами тераси і, заплющивши очі, посміхається.

Як вмивається холодною водою над порепаною мідницею: форкає і пирхає, ніби кінь, енергійно трусить головою з мокрим волоссям, жорсткість кучерів якого я так добре звідкілясь знаю на дотик. Як розлітаються навколо великі краплини, кожна з яких має тепер від нього якусь часточку — і поволі випаровуються, впавши на раму вікна чи у щілину між дошками підлоги.