Софія Андрухович - Фелікс Австрія

До жінок він поблажливіший, навіть до розтелепаних перекупок на Рибній площі, навіть до сусідських роззявлених служниць, навіть до товстенної Ґоськи, чиї очиці водночас перелякані і злі.

Хотіла б я розгледіти, що він бачить, коли дивиться на Аделю. Чому так напружуються його щелепи, чому ще дужче виступає наперед його чітко окреслене підборіддя, чому рогівки його очей якось млосно темніють, чому їхній колір стає чорно-синім, як колір закарпатських сушених сливок, чому вони починають волого лисніти, ніби пускають в’язкий солодкий сік.

Кого він бачить на її місці — якесь язичницьке чудовисько, сирену, русалку? Богиню з левиним задом і торсом та головою жінки? Ангела, цнотливого й напівпрозорого? Чи свою мармурову скульптуру, яку звільняв із безформної брили ночами і днями, збиваючи до кісток руки, наповнюючи легені брудом і пилюкою — і ось її кам’яна мертва блідість раптом запульсувала кров’ю, подих наповнився людською солодкавістю, у кутиках вуст засріблились тонкі павутини слини… невже її?

І кого він бачить у мені — сколопендру, плюскву, блощицю? Якусь нав’язливу присутність, яка замість того, щоб безшелесно полегшувати життя, не допускаючи у нього дрібних неприємностей — кіптяви, несвіжої білизни, несмачної їжі — непрохано вторгається у його існування, стає на перепоні плинному руху течії, мов сплутаний підводний корінь, підступна каменюка з гострими краями, роздуте глевке тіло утопленика.

Чому він проходить повз мене, ніби повз порожнє місце, де заносить неприємним душком? Чому уникає до мене звертатись напряму, передаючи свої розпорядження Аделею? Не дай йому Боже мимохідь торкнутись мене — він відсахується, як кінь, якому з очей несподівано здерли шори. Якщо вже мусить-таки на мене глянути, то звужує очі у вузькі щілинки, міцно стискає губи. Слова цідить крізь зуби, ніби крізь сито.

Поводиться так, наче це не він прийшов у наше з Аделею життя, поки я мовчки й покірно відійшла набік, згорнувши себе, мов килим, — а навпаки.

Що я зробила йому? За що він так мене не терпить?

І яка ж у мене нікчемна натура! Замість того, щоб податись світ за очі — у монастир, у компаньйонки якійсь старій панні чи на іншу службу — я нескінченно терплю ці приниження, пережовую свій біль і тиснуся по кутках, як всоте побитий собака, який облизує руки господареві. Але як я піду? Як покину Аделю? Адже ж вона пропаде без мене! Безпорадна і квола, з вічною анемією та міґренями, нездатна навіть яйця на м’яко собі зварити, вона загине, зачахне або, що найімовірніше, через неспроможність давати собі раду навіть у найпростішому зазнає якогось страшного каліцтва чи спричиниться до жахливої катастрофи: спалить будинок, обвариться окропом, відітне собі руку сокирою і стече кров’ю. Чи просто засохне від туги за мною.

Та що би сказав доктор Анґер, якби зачув про нашу розлуку? Доктор Анґер, який, помираючи, прохрипів до мене здерев’янілими, ніби вимащеними вапном, порепаними устами: «Ви з Аделею — як два дерева, що сплелися стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити».

Кінець фрази я вже радше відгадала, ніж почула — у кутиках докторового рота виступила піна, обличчя посиніло. У його запалих грудях щось заклекотіло — я, налякана, заплющила очі, а він так боляче стиснув мою руку, що аж затріщали кістки. Коли за мить я на нього поглянула, доктора поруч уже не було. Замість нього лежала якась висушена лялечка в докторовому одязі, з борідкою на паляниці потрісканого старого тіста — і тільки останні його слова відлунювали в моїй голові, просякаючи в кров. І дотепер вони пульсують у моїх венах, дотепер серце жене їх уперед і вперед, змушуючи щодня проробляти десятки справ, по колу, по колу, і кожна з них — як молитва за мою Аделю.

Ось тому, коли Петро сказав, що запросив до нас на обід отця Йосифа з їмостю (бідолашка страждає від падучої), і Аделя по-дитячому радісно засміялась (бо їй від життя тільки те й потрібно, що гостини й балюнки) і запитала в мене, що я приготую пишного й спеціального, я на якусь мить замислилась, а тоді пообіцяла їм запекти линів, начинених по-французьки: по-перше, сказала я, мені добре відомо, як шанують рибні страви слуги Господа, а по-друге — завдяки повені тепер повсюди стільки свіжої риби, що гріх цим не скористатись; хоча якби ми були достатньо ощадливі, то все ж зачекали б іще трохи, аж поки лини не почнуть запливати нам у вікна. Петро вищирив свої хижі зуби і зайшовся реготом. А я продовжила далі (щоб йому не було аж так весело): за якихось кілька днів уже не треба буде ходити ні на ринок, ні на торговицю, до Рибної площі, бо щоранку знаходитимемо щук, линів, коропів і навіть вугрів у цебрі, яке я підставляю під тріщину в скляній стелі.