Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Але й справді — мінячись та виблискуючи на сонці, розчиняючись у сутінках, в осінньому тумані, ранковій імлі чи мжичці, — наш будинок погойдується і ніби тече. Це основне і найглибше враження: він кудись рухається, не стоїть на місці, не вростає в землю, як стається з усіма нормальними будівлями, що підкоряються земним законам. Погойдується в такт із вітром, гілками бузку і лип, звивається, танцює.

Здається, зараз розчиниться у повітрі. Тепер ще тут, а за мить — зникне безслідно.

Я розпалюю кухню, викладену світло-зеленими новими кахлями, привезеними з Косова. Поки кухня нагрівається, неспішно підмітаю підлогу при світлі гасової лампи — денного світла ще недостатньо, тож я не певна, чи бруд вимітаю з закутків, чи зіжмакані клапті нічного мороку.

Колба лампи вже знову вкрилась кіптявою, зітхаю про себе я. І нафта таки смердить дужче, і запалений ґнотик згоряє швидше, як звичайно. Не інакше — тепер і ми впіймались на той швіндель [23] Швіндель ( діал .) — шахрайство, ошуканство. із нафтою, про який останнім часом стільки пишуть в газетах. Хоч я й ніколи не купую нафти в ґрайслернях [24] Ґрайслерня ( діал .) — бакалійна крамниця. , ніколи не ходжу до дрібних складів — та невже ж навіть брати Габери взялись за шахрайство? Якщо так, я не знаю, куди котиться цей світ.

У бляшаній кулі, вкладеній до отвору кухонної бляхи, я спалюю кавові зерна. Тим часом ставлю готуватися більшу ринку з посоленою водою на вівсяну кашу і меншу — на трійко вчорашніх яєць, білі боки яких трохи виступають на поверхню.

Яйця варяться в окропі хвилини дві, я ложкою виймаю одне для себе і кладу до чарочки. Інші два залишаю в окропі, відсунувши ринку на край гарячої кухні.

Аякже — вибудувати то вибудував, але доглядати за будинком він не годен. Ні, йому важливіше тепер різьбити круглощоких серафимів із закопиленими губами для каплиці Воскресіння Христового у карному домі, аніж дбати, щоб його власний будинок не перетворювався на дірявий друшляк. Навіщо завертати собі голову — є для того служниця, вірний пес. А він і так фест хазяїн. Я вже мовчу, що без нього не буде ні цвинтаря, ні катедри, ні церкви в Княгинині, ні шести каплиць у Станиславові, ні самого Бога.

І я ходжу з рання до вечора, змінюю цебра, до яких крізь дах натікає дощова вода — ніби іншої роботи не маю. Ніби не я маю готувати їжу, прибирати в будинку, носити обід Петрові (то до катедри, де він досі щось доробляє, то до в’язничної каплиці), купувати продукти, робити Аделі лікувальні масажі, начинювати для неї яблука цвяхами, щоб хоч якось полегшити її страшну анемію.

Петро лається на робітників: «Шляк би їх трафив, тих андрусів [25] Андрус ( діал .) — те саме, що «батяр» — хуліган, авантюрист, гульвіса. ». А що тепер вже їм скажеш? Лови вітру в полі. Тим більше, що зливи цього місяця перестали бути зливами. Вода просто стоїть у повітрі, вдень і вночі, і підводні течії луплять по даху і стінах, розгойдують дім, ладні от-от вирвати його з корінням.

Прокидаєшся вранці — а надворі вже вечір. Небо затягнуте сизою шкаралупою. Ми наче всередині величезного зігнилого яйця. Одяг і білизна, постіль, скатертини і важкі оксамитові штори вологі, хоч викручуй. Монотонне шкварчання дощу не припиняється ні на мить, проникає і в сни, і в думки — на небесній пательні безперервно хтось смажить небесну цибулю.

Мабуть, відчувши, що наш світ от-от загине у хвилях нового Всесвітнього потопу, Петро запросив до нас на обід пароха церкви при цісарсько-королівському карному домі, отця Йосифа, про якого в нашому домі тільки й мови останнім часом. Рідко коли хтось так припадає Петрові до серця. Як по правді — то мені ніколи не доводилось чути, щоб Петро про іншого чоловіка говорив із таким теплом у голосі, і щоб очі його світились так м’яко, лагідно та схвально.

Зазвичай із чоловіками — і з хлопами-будівельниками, і з банківськими урядовцями — Петро стає холодним і гострим, як сталеве лезо. Здається, наткнешся на його погляд — і з рани засочиться кров. Бувало, я спостерігала, як він жартує з євреями-крамарями чи з руськими візниками: ніби ласкаво дозволяє зняти зі своїх плечей кожуха. Часом прийде до нього польський шляхтич, щоб замовити гробівець на могилу тестьової, земля їй пухом. Петро вийде назустріч із долотом в руці, припорошений мармуровим борошном, сорочка на спині роздерта — а вигляд такий, ніби ніяк не може надивуватись, чому це відвідувач не припадає перед ним на коліна і не цілує в руку.