Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Сад закінчується, і я потрапляю на Сапіжинську, просто до дверей фризієрсько-перукарського закладу з прозорими дверима. Крізь вітрини бачу ряди підставок для перук із пласкими обличчями, кілька великих люстер і руду клієнтку з ондуліновими кучерями, яка, найімовірніше, спить у кріслі, безпомічно відвісивши на обгорнуті пелериною груди нижню щелепу.

Їду вулицею Ґославського серед генделів і крамниць, наповнених порцеляною, шовками, косметикою та парфумами з Англії і Франції. І раптом опиняюсь у зовсім іншому світі: ніби хтось різко змінив декорацію, поки я кліпала очима.

Назустріч мені йдуть молоді рабини у чорному вбранні з лискучого сатину, з-під якого разять очі білизною снігові смуги шкарпеток; на головах у них — ярмулки, оторочені лисячим хутром. Вони завзято розмовляють між собою, сперечаються і кричать пронизливими голосами, жваво жестикулюючи, розмахуючи широкими рукавами своїх халатів, ніби вороновими крилами. Дехто зосереджено молиться, то здіймаючи руки догори, то притискаючи долоні до стіни синагоги.

Вулички тут щораз дрібнішають та звужуються, обсаджені, мов грибами, присадкуватими дерев’яними будиночками. Будинки фаршировано крамничками, майстернями годинникарів, шевців, кравців. Я в’їжджаю в невидиму хмару тяжких пахощів: смердить часником, сміттям і козами. Кози часто живуть у помешканнях разом із цими убогими багатодітними родинами.

Доводиться зійти з ровера: надто глибока багнюка. Ґумаки рятують: бреду мало не по коліна в калабанях, розлитих суцільними озерами. Мекають кози, галайкають діти. Там, де я проходжу, наче бризки болота, здіймаються заклики ганделесів, вуличних продавців, що стримлять у брамах зі своїми шміром, милом і повидлом, бритвами, щіточками, вінками цибулі й часнику.

Базар виявляється малолюдним як ніколи. Сьогодні до нас не дістались гуцули: дороги розмиті й затоплені, з гір у долину ніяк не зійдеш, поки повінь не скінчиться. Окремі селянки в цвітастих хустках сидять над кошиками овочів і фруктів. Іржуть коні, десь із протилежного боку лунають звуки жіночої бійки і сюрчання поліційного свищика. У наметі якась мадярка розповідає німецькою мовою, з якими пригодами її родина сюди дісталась: кобила втопилась, віз знесло течією, довелося брести по плечі у воді й добрий кілометр нести на головах плетені кошики з ягодами.

Нарешті я підходжу до великих оцинкованих мідниць із живою рибою. Над ними сидить велика грізна єврейка і спритно плете шкарпетку на довжелезних спицях. Її чорна кошлата перука збилась на потилицю, але жінка, цілком поглинута своїм заняттям, цього не помічає.

Не помічає вона й того, що я вже кілька хвилин переводжу погляд із неї на рибу, від якої аж кишить у мідницях: в одній звиваються, мов черви, товсті чорні вугрі, в іншій кружляють у зачарованому танку невеликі щуки, у третій — де найтісніше — спазматично відкривають круглі роти лини із жовтаво-зеленавим відблиском та сріблясті коропи.

«Скільки хочете за линів, пані?» — запитую я.

Жінка піднімає на мене величезні темні очі, прикриті важкими повіками.

«За линів? — каже грубим, майже чоловічим, голосом. — Линів нині мало, лини дорогі».

«Як це мало? Таж кажуть, що рибу тепер можна ловити голими руками», — дивуюсь я.

Поруч хтось порскає сміхом. Але я не збираюся здаватись. Знаю я ці церегелі.

«То прошу йти і ловити рибу голими руками, пані, — спроквола каже до мене жінка і ліниво позіхає. — Я вам не заважаю. Там, де чутно ті бабські крики, якраз дві такі самі панюньці посварились через коропа завбільшки з порося».

Навколо регочуть уже неприховано. А я мушу роздобути линів на обід для отця Йосифа, благослови його Господи.

«То скільки ви хочете за линів, пані?» — терпляче запитую я.

Жінка розвертається і гукає: «Велвеле! Іди-но сюди!»

З-за гори мішків виходить молодий чоловік — напевно, син сонної єврейки. Він без поспіху наближається до мідниць і нависає наді мною, дивлячись згори вниз. Хоч набагато молодший від мене, він має статечний, серйозний вигляд.

Його погляд справляє на мене якесь незрозуміле містичне враження: я раптом холону, серце починає битись часто й тривожно, зволожуються і тремтять долоні. Щось образливе та принизливе світиться в його очах, хоча м’ясисті яскраво-пурпурові губи й розтягнулись у приязній усмішці. Але я, замість того, щоб розвернутись і піти геть, стою, наче вкопана, нездатна відірвати погляду.

«Пані! — ніби з туману пливе до мене далекий хрипкий голос єврейки. — Чи вам справді линів давати, чи ви чогось іншого потребуєте?»