Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Ну, таких, як ми, ідіотів, то звичайно, — кидаю я. — Але ж, наприклад, ті найбільші цицьки, невже і їх безконечна кількість?..

— Які цицьки?

— А ті, найбільші у світі, що ти обслинив колись в Ужгороді, невже і їх?..

— Скільки завгодно, можеш не напружуватися!..

— Я й не напружуюсь, — відповів я. — Кого колише? От якби ще хтось і картоплю у мами викопав, я б тоді вже зовсім розслабився.

— Ну, це вже таке! — розвів руками Орко, він уже звик, що я з його слів завжди роблю неправильні висновки.

— Ну, добре, один–нуль! Нехай буде, — даю я спокій безконечності Всесвіту до наступної серії.

Ранковий візит до Анжелки з квітами і величезною м’якою іграшкою — жирафою, найбільшою з тих, що влізла у багажник «туфельки», хоч спочатку хотів купити їй кота. Може, й живого. Але добре, що вистачило клепки набрати номер і порадитися.

Схиблений на котах, з величезною жирафою, київським тортом й оберемком троянд… І це все про мене. Здавалося, ці часи вже давно минули, а тут раптом знову.

— Слухай, а коли я побачу твого малого?.. — ще встиг я вчора запитати.

— Колись, може, і побачиш, — відповіла вона. — Але завтра він буде у цьоці, — Анжелка ще й так називала свою господиню.

Вона винаймала у неї прибудову, і, з її слів, цьоця — так собі, не дуже й вредна. І їсти варить, і за дитиною приглядає… Коли я приїхав із подарунками, Анжелка провела мене цементованою доріжкою між високими кущами смородини, рідко де такі й побачиш, до невеликої хатинки у глибині саду. А потім, після смачнючого смородинового чаю з тортом, коли вже поклала мене на перину під соняхами, точніше це були шпалери над ліжком, всі у жовтих соняхах, і було настільки м’яко, що я подумав: «Не інакше поверх матраца під простирадлом є ще й перина» — у цей момент на мої ноги щось ще і стрибнуло.

Чорна кицька з ошийником від бліх.

— Та ти сі не лякай, то Пуська.

— Пуська?..

— Пуська–ляпуська…

Анжелка пересаджує кицьку на підвіконня, і вона там начеб завмирає. А коли я вже перестаю її помічати, на ліжко знову щось стрибає, і я бачу таке ж гостровухе, як і кицька, кошеня, тільки з білою цяткою на лобі.

— О! А то Нусік! — начеб вибачливо каже Анжелка. — У кожного кота по дев’ять життів, знаєш? — робить вона відкриття за відкриттям.

— А ти ще та котяча мама!

— Ага, а я, може, мишей боюся.

— І що, ловлять?

— Не знаю… Пуська, то точно лапає, але я не бачила. Цьоця Марія бачила, — згадує свою господиню Анжелка.

— Але ж вона, цьоця, здається, Ганя? — перепитую.

— Насправді вона Ганя–Марія, — уточнює Анжелка. — То таке ім’я…

— Я знаю. Дуже рідкісне ім’я, — лягаю я ногами до вікна.

І поки моє шоколадне щастя займається зі мною своїми приємними експериментами, Пуська з Нусіком час від часу стрибають по моїх волохатих ногах на вікно і з вікна. Непомітно для Анжелки я починаю їх мовчки копати і таки вцілюю п’ятою Нусіку в його котячий ніс… Я навіть не одразу зауважую, що у Нусіка два різних ока: одне жовте, котяче, а інше блакитне, схоже на кроляче. А потім обидва коти кудись зникають.

— О–у! Який ти в нас можеш бути! — видає своє захоплення Анжелка моїми ж таки словами.

Але цієї миті у вікно начеб постукали. Я підняв голову й побачив там ще одне гостровухе біляве з чорними цятками створіння.

— А то Сьома! — обдала мого живота жаром свого дихання Анжелка.

— Це що, тато Нусіка?

— Нє, його вуйко…

— Це що, виходить, мамин брат? Виходить, мамин… — відповідаю сам собі. — Бач, у котів майже так само, як у людей, — видаю я разом із видихом. — О–у!

— О–у! О–у! — слідом за мною це саме повторює й Анжелка, і її білосніжна посмішка у контражурі, і цей білявий з чорними цятками кіт крізь фіранку, і ті соняхи над нами на всю стіну, аж до стелі…

Десь я вже ті соняхи бачив? Багато соняхів… Народжена із цвіту і пелюсток українська Афродіта — нарешті згадую те, що вже давно мав би згадати…

Жаль, не взяв апарата. Анжелка перехопила мій погляд.

— Хоч знати, то Сьома з них усіх найліпше мишей лапає… Якщо не рахувати Рудого.

— А що, є ще і Рудий?

— Є, але він не наш, а сусідський…

— Але, думаю, до Сашуні їм усім далеко, — сказав я.

— Якого Сашуні?

— Мого друга Сашуні. Він у дурці за Об’їзною скоро всіх мишей переловить.

— Ти сі прикалуєш?.. Якій ще дурці?

— Та не хвилюйся, він там на обстеженні… Все це заради пенсії.

— Прикалуєшся?..

— Та ні, серйозно, він для них різні хитромудрі мишоловки вигадує.