Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Я мимохіть уявив, чого б такого я ще не бачив, що можна зробити з її густих негроїдних кучериків. Може, щось накласти зверху, а чи заплести сто косичок, як вони це уміють… А коли нам принесли чай, то й дощ перестав, і, поки ми його допили, на каштани впали золоті промені призахідного світила, що прорвалися крізь хмари.

Ми вийшли з «Пінгвіна» й спершу зробили коло довкруг бульвару, а потім по Сагайдачного — на захід, у напрямку до озера, веселі і щасливі. Підстаркуватий кретин з хвостом сивого волосся за плечима і чорношкіра дівчина, кругленька, повненька мулатка–щебетушка; здається, до нашої дивної пари всі уже давно звикли. Продавці картин на фонтані, продавці морозива і навіть завсідники «Картопляної хати» на розі Валової вже не звертають на нас такої уваги, як на початках, коли ми тільки почали тут ходити. Хіба ще якась бабуся біля катедри нишком перехреститься нам услід.

Але якщо просто за краєвидами, то найближче — на терасу до Замку, звідки відкривається справді найширша панорама на озерне плесо, греблю, парки, церкви й живописне нагромадження будинків на правому березі Серету. Хоча на листівках з краєвидами переважно показують цей лівий берег із замком, готелем, двома ялинкоподібними шпилями катедри й островом Закоханих з плакучими вербами у центрі, а по краях — клин автокефальної Надставної церкви, і зелені хвилі Топільче за ним — ліворуч, і новобудови Нового Світу — праворуч. А на деяких новіших листівках серед інших новобудов навіть фасад Інчиного будинку за Циганським пляжем проглядається… Натомість гребля і весь лівий берег — вулиця Мазепи за «Маяком» на узвишші, готель «Галичина» й Кутковецька гора з телевежею, парк Загребелля й Дальній пляж — залишаються для туристів менш упізнаваними.

Можна б узяти таксі й прокататися до «Хутора», помилуватися краєвидом центру з того берега. У таксі за краєвидом — давно вже я такого не пробував, і вже навіть сіпнулася було рука перед сріблястою «Дачією» із шашечками, але Анжелка вчасно вхопила за лікоть: «Пішли, пішли!..» — і потягла на «зебру».

На терасі біля замку всі місця за столиками були зайняті. Довелося спускатися сходами до набережної, де так само стояло кілька наметів під брендами популярних сортів пива. Врешті–решт була ще й кошара від ресторану «Максі», але там протяги і я там не люблю.

Ми спускалися сходами під тихе дзюрчання «сліз Гронського», як за прізвищем архітектора нарекли у народі каскадний водоспад уздовж спуску, й Анжелка декламувала вірші. Спочатку чужі, потім свої. І після паузи раптом:

— Придумаю кораблик… він морем, наче равлик…

— Це що, також твоє?..

— Ні, це Тарас Федюк… Знаєш, мені часом сі здає, що всі оті будинки — то також кораблики, які кудись пливут, тіко не знати куди… Особливо ввечері, як сі засвітят вікна… Тобі вони не нагадуют корабликів?

— Ні, мені вони нагадують великі коробки з вікнами, у яких сидять люди!

— Ага!.. А ще коти і пси, вони ж так само там живут.

— Ну, тоді можеш іще й птахів додати, і мишей, і мух, і комарів. Ось один над тобою гуде, — відповів я їй, нахилив до себе й чмокнув у шоколадну щічку.

— А можна без мишей? — серйозно запитала Анжелка.

— Можна, — так само серйозно відповів я.

— З інтернату нас возили на екскурсію у Чернівці, то там нам показували такий дім, на корабель схожий!

— Бачиш, там лише дім, а у нас — справжній кораблик. Скоро припливе, от побачиш. — Я обняв її за плече, а вона мене за талію, так ми й прошпацірували вздовж набережної. Вже смеркало, і в сутінках на нас мало хто звертав увагу.

Порівнявшись із наметом, що стояв у самому куті замкового лужка, ми побачили вільний столик з видом на озеро. Солоні горішки й кава, а для Анжелки — велике пиво і також горішки. І тільки ми сіли, як, наче на замовлення, водним плесом від Дальнього пляжу почала наближатися спершу просто світла цятка на воді, що поступово розросталася, вогників стало більше. А ще через якийсь час до наших вух долинув гуркіт двигуна і музика, і поступово у рожевих сутінках намалювався справжній кораблик — «Герой Танцоров», старий трудяга, який ще залишився й досі катає відпочивальників.

Він швидко пришвартувався до пристані, по трапу почали сходити пасажири, заповнюючи і без того залюднену набережну. Вечоріло, і вздовж палуби світилися лампочки, і вздовж набережної — також рівний ряд ліхтарів, і за озером на Загребеллі — свої розсипи вогнів, що із самого верху, наче на короні, увінчувалися трьома червоними цятками кутковецької телевежі. І я бачив їхні відблиски у воді і в Анжелиних очах — також. А ще звідусіль лунала весела музика. І в наметі музика, і на «Герої» — також. Відчуття свята! Лише не вистачало, щоб, як у фільмі про «Титанік», наш «Герой Танцоров» у цей момент та ще й почав тонути.