Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Та ні, все буде добре, — сказав я сам до себе.

— А наш замок, сі подиви!.. Також як корабель, — показала Анжелка.

Огрядний силует замкової будівлі, або те, що від нього залишилося після численних перебудувань, і справді нагадував якогось громіздкого криголама з кількома освітленими віконцями вгорі й залитою світлом палубою внизу, де стояли лавки, за якими також сиділи люди і пили пиво.

— Будинки схожі на кораблі, а кораблі — на будинки? — начеб когось процитував я, коли ми попід вербами піднялися кутовими східцями від набережної і перед нами постали чорні провалля замість вікон у колишньому знаменитому барі «У пана Юзика», що вже кілька років стояв на замку, а нещодавно пережив пожежу.

У напівпорожній маршрутці, коли я вирішив проводжати Анжелку до кінопрокату й ми сіли на перше–друге місця позаду водія, нашу увагу привернула приліплена скотчем до скла мапа Тернополя.

— А диви, місто наше також схоже на кораблик?.. — кивнула Анжелка на мапу.

І справді, дивно, як я раніше цього не помічав.

— Ага, також равлик, тільки з вітрилом, — сказав я.

— То вітрило? — ткнула вона пальцем на БАМ. — А то — загнутий ніс, — провела довкруж озера на Кутківці і Пронятин.

— Ну, а це тоді корма, — показав я на Східний.

— А то шо? — провела вона пальцем нижче, зліва–направо, від Великої Березовиці до Великих Гаїв. — Стерно сі називає чи як?

— Ні, більше схоже на весло.

— Ого, яке здорове весло! — радісно вигукнула Анжелка.

— Але ж Березовиця теж називається «Велика»!

— Ну, а то? — видно, Анжелі сподобалася наша забавка, і її пальчик уже показував правіше від міста, на Великі Гаї. — Видиш, шлюпка?

— Ні, це, мабуть, просто слід на воді. — І мені самому це порівняння сподобалося, чомусь навіть більше, ніж перше.

— І то правда — слід! А ліс?.. — не вгавала Анжелка.

— Разом з лісом… Большому кораблю — большоє плаваніє, — прошепотів я їй у саме вушко.

— Яшо, а ти навчиш мене знімкувати? — також у саме вушко тихо запитала вона.

— Звичайно, навчу, — відповів я.

Це було найлегше, що я міг пообіцяти. Я вже стільком жінкам це обіцяв, колись — навіть одній молодій попаді, не рахуючи обох своїх дружин, сестри і навіть тітки Мартохи, що й з рахунку збився.

— А завтра у мене, у мене день народження, — раптом сказала вона, ще встигла перед самим виходом, думав, жартує.

— О, тоді я із самого ранку! — ще встиг прошепотіти їй у вушко перед тим, як вона вийшла на кінопрокаті, а я поїхав далі великим колом.

Часом ми здибуємося з Орком ще й під новим супермаркетом, що десь на півдорозі між озером і залізницею, бо обоє ходимо туди за покупками: я — від озера, а він — від залізниці. Там збоку також є кав’яренька, і коли Орко у «розв’язці», я ставлю йому сотку за зустріч, а потім, якщо він не квапиться, то проводжає мене до озера, а якщо квапиться, то я його — до залізниці. Так і водимося упоперек Нового Світу або навіть поздовж, якщо брати від «Циганки» через набережну до парку, й часом там відбуваються у нас цікаві діалоги.

Ми наче знову повертаємось у молодість, коли тільки познайомилися, і так само багато ходили містом, і говорили, говорили… Ніяк не могли наговоритися. Тоді взагалі була мода на розмови. Політика, історія, розпад імперії, незалежність, життя, доля, книги, імпресіонізм… Звичайно, десь там, у тих розмовах, залишалося місце й на жінок, і на риболовлю, і навіть — музей Соломії Крушельницької у Білій, де Орко тоді підпрацьовував.

У той період я якийсь час мешкав у гуртожитку на «Канаді», а Орко — на горі, на Тарнавського, і коли ми разом поверталися з центру, то часом перед тим, як розійтися, влаштовували останній перекур на слупах, на кільці проспекту Злуки. Хоча тоді ще й кільця не було, його лише мостили, а слупи — бетонні опори — лежали собі у траві, і ми сідали на верхньому. Згодом на них повісили тролейбусні дроти й ліхтарі, і я навіть шкодував, що ми ніяк не позначили того свого верхнього слупа, що стільки всього від нас чув і на якому нам так приємно сиділося. Можливо, тепер, коли у мене таке з головою, я і до нього також ходив би на обнімки, як до одного зі своїх дубів…

Загалом ті роки, можна сказати, пройшли за розмовами, болгарським бренді та албанським коньяком, який тоді, перед самим розпадом Союзу, раптово у великій кількості звідкись узявся у всіх наших барах, а потім так само раптово зник.

Не те щоб тепер ми зовсім забили на політику й історію, але то все одно вже не так… Може, просто всьому свій час. І тепер Орка частіше пробиває на спогади про жінок і машини, ну, або просто ходимо й перебираємо у пам’яті знайомих, хто ще є, а кого вже нема… А недавно я упіймав себе на думці, що наші розмови про жінок також усе більше нагадують розмови про хвороби. Це просто буркотіння двох старих циніків і не більше.