Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Алкоголь відволікає від усього, найбільше — від себе самого, — якось, ще як був із зубами, видав Орко.

Він любить починати з узагальнень, але (і це також перевірено) якщо на його узагальнення я кидаю щось іронічне на кшталт: «А кого це колише?» або: «От тоді й прилетять звіздарики…» — це якось одразу й вичерпує тему.

— Ага, звіздарики, на воздушном шаріке! — погоджується Орко і раптом згадує, що наш колега по дев’яностих Вовчик Лисун кинув пити, одружився, а оце нещодавно став директором школи.

— Школи для ідіотів?

— Напевне, — погоджується Орко. — Ти його тепер не впізнаєш: поголений, попрасований, у краватці.

— Ти також можеш купити собі краватку, — кидаю я йому.

— У мене їх і так півшафи, але ж ти знаєш, я їх не люблю, — хекає Орко, коли ми беремо під гору до критого ринку «Темза».

На ринку я купую хліб, ще якісь приправи, і ми завертаємо у вуличку, що має вивести до озера. Десь у ті дні він уперше побачив мою Анжелку, і це його забавляло.

— Що, понесло на любов до мулатки? Молодець! — нарешті хвалить він мене, начеб підколює. — Скажи чесно? Кажуть, у чорних піт своєрідний?..

— Ні, нормальний, — спокійно відповідаю.

— Та ні, ти не гнівайся. Я просто так. Це ж усім відомо, який у них піт.

— Я й не гніваюся.

— Я просто констатую очевидне. Ти принюхайся за тими студентами, що тепер у наш медінститут понаїхали.

— Ти помиляєшся…

— Не гнівайся.

— Це ти свій перегар нюхаєш, а звалюєш на чорних. Ти ще його не нанюхався?

— Так, о! Ти ще скажеш… А може б, і я захотів чорненьку, але, бач, мені не пощастило, — дає задній хід Орко.

— А ти придивися: і серед тих африканських студенток трапляються нічогенькі.

— Я й придивляюся. А що мені ще залишається?..

Звичайно, так і запишемо, що це його маленька заздрість вилазить, яку, втім, можна й пробачити. І я пробачаю.

— А що нам ще залишилося? — повторює Орко, коли ми спускаємося до «Циганки» і проходимо бетонними плитами повз спорожнілий у вересні знаменитий міський пляж. — І чого нам втрачати? — раптом майже риторично звертається до мене Орко. — Я справді тут одну чорненьку часто зустрічаю. Тут, на Чехова, у них корпус медіну… Але, боюся, їй буде із таким старим за просто так не цікаво!

— Орку, ну ти й монстр!

— Монстр, а що?

— Але за студентку можуть і припаяти. Може, краще нехай Вікя через Інтернет тобі щось підшукає. Випише тобі з Буркіна–Фасо?..

— З якого Буркіна? — з недовірою перепитав Орко. — Я ж тепер звідси нікуди…

— А може, не спіши зарікатися поки що… Може, в іншому житті ти будеш чорним? І тоді, блін, будеш мріяти про білу?

— Ага, — зітхає Орко. — Жартуєш, чувак! Взагалі–то людським розумом то неможливо зрозуміти, — напружує ніздрі Орко. — Тоді взагалі нема чого хвилюватися.

Я і собі принюхуюсь, але тут і принюхуватися не треба.

— Як? А цей дим, чуєш? Нюхом? Хіба він може не хвилювати? Це у Білій уже картоплиння по городах палять, а у мами досі не копані… Цей дим, до речі, нагадує мені дитинство.

— Ми теж те бадилиння завжди палили, — легко погоджується Орко, й у такому стилі наша розмова може тривати без кінця.

І може, через те, що ми довго ходимо похилими вуличками Нового Світу, якось сама собою виникає тема безконечності Всесвіту. Останнім часом ця тема в Орка чомусь усе частіше… Тут, на Новому Світі, перед багатьма будинками ще збереглися грядки, на деяких росте кріп, і я мимоволі про всяк випадок запам’ятовую місця.

— Все у світі повторюється, тільки, можливо, у трохи зміненому вигляді. І так нічому нема кінця, розумієш? Узагалі–то людським розумом це неможливо осягнути, — киває Орко. — І взагалі нема чого хвилюватися. Тим більше, що світ безконечний не лише туди, — показує він рукою до неба, в напрямку Кутковецької гори. — А й сюди, — тикає собі пальцем у груди. — Молекули, атоми, електрони, нейтрони… Далі ми просто не бачимо.

— Та йди! — щоразу вдаю здивованого. — І що?

— А те, що десь же у тій безконечності без кінця–краю, десь там, — цього разу він уже показує у напрямку Білої, — обов’язково мусять бути ще такі самі люди, як ми з тобою. І вони все за нас зроблять, — закінчує він несподівано. — Бо таких, як ми, там, по ідеї, також безконечна кількість…

Цього він мені ще не казав. Ну й балачка! Деякий час ми просто мовчки внюхуємося у дими з боку Білої.

— Якщо все це не має кінця, то обов’язкова безконечна кількість повторень. Ось така лажа, старий! Ми маємо двійників безконечну кількість, — повторює Орко.