Отож, якщо врахувати, що наш сквер на бульварі Тараса Шевченка, з клумбами і фонтаном у центрі й смугами газонів по боках, умовно складається з трьох розділених поперечними доріжками частин, то, якщо йти від театру, до першої доріжки буде сім каштанів, між першою і другою — шість, ну, і далі, в напрямку універмагу, — ще одинадцять. І плюс одна липа на самому початку, де ріг скверу виходить на Руську. Ця липа є початком іншої алеї, що йде вздовж Руської повз аптеки, «Пензу–Роксолану» і далі, але їх Грицько під час своєї акції не нумерував. Інші дерева: липи, клени, особливо живописні восени, якісь ялини й туї, розлогі екзотичні кущі, та ще акації, що ростуть другим рядом ближче до фонтанів, — нас тоді не цікавили. Їх за густим рядом каштанів з «Пінгвіна» майже не видно.
За тими каштанами, на найближчих лавках, часто тусуються і наші назавше втрачені брати — «синяки», бомжі та інший пропащий елемент. Хоч останнім часом вони вподобали собі Привокзальну, зсунуті докупи лавки на зупинці під липами, на яких вони і випивають, і сплять, та критий прохід, у якому завжди можна заховатися від дощу. Не те що на бульварі, де порядному бомжеві й заховатися ніде…
Я дивився на дощ, на перехожих, на ці каштани–красені і думав, скількох уже нема з тих, що під ними стояли. А ті, що є, де вони тепер? Сюди я приводив і Кі, і просто Марію, та й крім них також вистачало, а тепер ще й Анжелка. Я і їй призначаю тут побачення.
Тут, на бульварі, мене не раз несло на любов, тут ту любов і проносило. І перша тернопільська повія, все воно відбувалося тут, на бульварі… Ця мала зняла мене на лавці під плетивом дикого винограду, коли підійшла припалити цигарку… Двадцять п’ять крислатих каштанів — з одного боку, і приблизно стільки ж — з іншого, а в сумі — «стометрівка». Стараюсь не згадувати, просто дощ за вікном завжди наганяє трохи жури. І час від часу вся ця лажа спливає.
Ці каштани на бульварі, їм також не позаздриш. Сумна доля міських дерев. Чим старіше дерево, тим частіше його обсцикують і люди, й собаки… А взимку вони, ці старі, репані каштани, ще схожі на чудернацькі ієрогліфи, хоч деколи й притрушені снігом. Око не втомлюється, навіть коли дивитися на них і півгодини, й довше, наприклад, із–за крайнього від входу столика крізь скляні двері «Пінгвіна».
…Ми домовлялися під каштанами, але Анжелка, звісно, здогадалася, де я ще міг від неї ховатися. Коли вона зайшла у «Пінгвін» і відкинула на плечі капюшон, я подумав, що це краплинки дощу у неї на лиці, але очі також були мокрими.
— Що сталося? Ти чого?..
— Банкомат картку ззів, — мовила вона, шморгаючи носом, з повними очима сліз.
І хоч я й намагався відігнати це, але цієї миті Анжелка справді нагадала мені маленьку нещасну милу мавпочку.
— І це все? І ти?.. Тю–ю! — видав я цей, запозичений у просто Марії, черкасько–полтавський вигук щирого здивування. — Просто треба піти у відділення банку.
— Я знаю, я вже там була.
— І що там сказали?
— Шо нову карточку дадут аж через тиждень.
— От бачиш?..
— Думала–м, шо зніму, — шморгнула носиком Анжела.
— Але ж із паспортом можна гроші взяти й без картки.
— Знаю, але я паспорт також забула на квартирі.
— То, може, чаю? Міцного–преміцного?..
— Ти сі смієш?
— Двом без грошей значно веселіше, ніж одному, — підморгнув я їй, і вона ще крізь сльози, але посміхнулася мені тією своєю щирою дитячою посмішкою, яка так мені подобалася, блиснувши рівним рядом сліпучо–білих зубів.
— Ти сі смієш з мене! — повторила вона.
— Але на чай у мене наразі ще є, навіть на два чаї!.. А післязавтра сестра із племінником від’їжджають у санаторій, так що, коли будеш чемною, можеш приходити до мене на обід, і я не дам тобі померти з голоду.
— Шо, знов буде риба на молоці? — уже без сліз засміялася Анжела, бо ж я сам розповідав їй про свої кулінарні експерименти.
— Ні–ні–ні!.. Це пройдений етап. Для тебе я придумаю щось іще цікавіше. Наприклад, тушкований восьминіг. —
Моє монотонне бубніння під шурхіт дощу на бульварі її остаточно заспокоїло.
— Ти шо! І де ти взєв того восьминіга? — Від недавніх сліз уже й сліду не було.
— Упіймаю на спінінг у нашому озері… Ну, у крайньому випадку куплю замороженого у «Подолянах».
— А, то ти ше його не злапав? — удала розчарування Анжелка.
— Та ні, ще тільки збираюся.
— А я хтіла–м зробити зачіску.
— Цікаво. Що, знову дреди? А я завжди думав, що чорненьким дівчатам не дуже потрібні зачіски.
— Ти такої ше не видів, кажу ті!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу