Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Як і кожна нормальна ідея, ця також зародилася випадково. Ще в лютому, коли Інка перевезла мене із села і я вже потроху почав оклигувати, то від нічого робити сфоткав краєвид з її вікна, точніше з балкона. Тоді був дуже світлий, сонячний ранок, зовсім не схожий на кінець лютого, з рясним інеєм на гілках… Класна вийшла картинка. Пізніше, у березні, я зробив ще одну картинку з тієї ж точки: переплетіння гілок на тлі ніжно–блакитного неба. А у квітні, коли все зацвіло, то виявилося, що прямо напроти балкона росте абрикоса, зліва — слива, за ними — липова алея, а ще далі — вершки яблунь із сусіднього саду.

У квітні я вже зробив на балконному лінолеумі хрестик, куди ставити триногу, і кожного наступного місяця картинка виходила все та ж, тільки з іншими барвами, а часом ще й випадкова пташечка залітала. У червні вийшло із синичкою, а в липні — з горобцями й стиглими абрикосками. Ознака серпня — кілька жовтих листків і рясні сливки, а у вересні жовтого явно додалося, плюс велика сорока–білобока на передньому плані…

Залишилося ще чотири місяці — і календар готовий! Його я вирішив роздрукувати форматом А3 на матовому папері, чого б це не коштувало. Звичайно, з текстовим супроводом і заставками з краєвидами міста, але основна картинка — це вид з Інчиного балкона. Хочу зробити їй подарунок на день народження! До наступного квітня все має бути готове.

А коли з’явився Шон, то я ще для нього придумав роль. Його я зазнімкував у різних позах, з різним антуражем, і це буде як доповнення до основної картинки. Наприклад, у липні з тими ж абрикосами, у серпні він поклав лапу на соняшник, у вересні, звичайно, з картоплиною… Я вже відзняв його наперед на всі дванадцять місяців. Найважче було знайти шапочку Санта–Клауса, мусив позичати в ЦУМі за шоколадку і сто гриваків під заставу: одна знайома з іграшкового Санти зняла. Санту я робив із Шоніка якраз на День міста. Точніше, у той день я поніс віддавати у ЦУМ шапочку, щоб забрати назад свої гроші, але універмаг виявився закритим через свято. Це дещо порушило мої плани, бо ж без коп’я, а тут як–не–як День міста. Довелося падати Оркові на хвіст.

Якщо Орко на той момент у зав’язці, то на День міста зазвичай ми п’ємо каву з квасом. Одягаємо вишиванки, а Орко бере ще й свого візерунчастого костура, у такі урочисті моменти він полюбляє для солідності ще й накульгувати, і зустрічаємося унизу на Крушельницької, а тоді вже разом беремо курс на «Пінгвін». Власне, Орко й започаткував цю традицію. Ми самі собі її вигадали…

І коли того дня я вийшов з Центрального універмагу, то Орко вже чекав мене на бульварі з дволітровою «бомбою» квасу в пакеті. Бо тернопільський квас — це всім відомо, хто хоч раз його спробував, — найсмачніший у світі, а кава з квасом — то майже як бальзам для нашого неофіційного клубу.

— Все одно треба щось пити, то краще вже квас, — щоразу починає з цієї фрази Орко.

Взагалі–то він купує квас під аркою, а звідти ближче до «Океану», але в «Океані» нема брезенту, як називає Орко парасольки. А який сенс пити квас у прокуреному, задушливому «Океані», коли на бульварі із сонячного боку нас чекає «Пінгвін». Конкуренцію нам можуть скласти хіба архітектори, і часом — ще художники. Їхні столики у «Пінгвіні» також рідко бувають порожніми.

Коли Орко сідає обличчям до бульвару, а я — до вітрини, у якій також відбивається бульвар, то я у виграші хоча б через те, що не треба щохвилини комусь кивати. А Орко ще й коментує, але то лише для мене.

— Вітаю! — киває Орко кудись позад мою спину — і я бачу у вітрині знайому лисину одного колишнього директора. — Диви, м–мудак… У штани вже не влазить. — Дай Боже щастя! — гукає навзаєм ще одному дачникові–невдачникові. — Диви, костиль старий, ще не загнувся… — І так без кінця.

Місцями прикольно, місцями не дуже, але також набридає.

— Йди вже додому, — кажу йому, але він не йде, і тоді ми просто міняємо балачку або міняємо саму точку.

Або на «Ностальгію», або на «Русалку». Це вже залежить від того, де на той момент сонце. Якщо більше на заході, то, звичайно, «Ностальгія». Звідти чудово проглядається і бульвар, і вся Руська майже до озера. Це також можна вважати додатком до традиції.

Ми із Орком уже ось так не першу традицію започатковуємо. Наприклад, ще до парасольок і «брезенту» саме ми першими почали виходити з кавою й сідати на чавунну огорожу напроти «Пінгвіна». Принаймні я не бачив, щоб хтось це робив до нас — ось так виходив із кавою та цигаркою й ходив сюди–туди, до каштанів і назад. Але ми були тоді молоді, й кортіло більше дивитися на дівчат, ніж на пияків у кнайпі. І, побачивши у кінці бульвару велику гепу ще молодої тоді театральної діви Ганни Сірук, тернопільського секс–символу початку 90–х, можна було вважати, що день минув не марно…