Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Про корів я згадував і тієї весни, коли Анна–Марія Кі організовувала мені виставку у Центрі сучасного мистецтва. Тоді ледь не на кожній зупинці на алеї Єрузалімського, від знаменитої пальми і до Центрального вокзалу, стояли великі різнокольорові пластмасові корови. Я навіть хотів домовитися, аби одну з них привезти собі на виставку — як доповнення до експозиції, але Кі була проти.

— Ленд–арт — мистецтво землі — це не твоє, — була невблаганною моя Кі. — Це все — примітивні форми існування, побічні ефекти паркової культури.

Вона навіть заборонила мені фотографувати цих корів. За її задумом, якщо вже ті розмальовані корови були мені такі дорогі, то краще було б зняти їх на відеокамеру і зробити щось на межі фотографії та відеоарту. Але відео — то вже не моє, то більше Джонове, та й пристойної камери чомусь не знайшлося. Може, Кі в якийсь момент просто злякалася, що я і її можу пропити?

Замість пластмасової корови у фойє вона придумала мені ну просто дуже симпатичну презентацію з ходульниками, запалюванням вогню й повітряною кулею. І ще з тим веселим скрипалем на вході — сербським напівциганом, приятелем Кустуріци, якого вона знайшла у якійсь кнайпі на «Жолібожу»… Вона й назву сформулювала, виходячи з ідеї, мовляв, те, що за гранню. За рамками фото, за зображенням. Де закінчується фото й починається життя: наші думки, мрії, спогади, сни — й це було непогано. І сама Кі була дуже милою і красивою. Так, нічогенька вийшла тоді у нас виставка. Хоча, здається, й досі не до кінця зрозумів усієї глибини її задуму.

Правду кажучи, у ті дні я рідко бував тверезим, та й на виставці встиг нализатися ще до фуршету, й обізвав там когось, і навіть ліз битися з якимось старим підаром, який, до того ж, погано висловився про Де Ніро, а потім мене занесло ще й на ту злощасну вітрину. Добре хоч, що не в ювелірному, як Міхала Петрика у Берліні, а в якійсь занюханій цукерні на Ноаковського, і чого тільки мене туди понесло?.. Пам’ятаю, спочатку мені не сподобалося фото при вході, а потім — просто провал (Орко, коли корчить мудрого, то ще називає це атрофією пам’яті)… Звісно, я розбив ту вітрину випадково, але Анна–Марія мусила заплатити. Та невдовзі цукерню все одно закрили. Витерпіти означає перемогти, моя Кі була дуже терпелива.

А наступного дня, наче нічого не сталося, вона повезла мене у лазєнківський парк нюхати бузок, що тільки–но починав розпускатися, хоча найбільше мені тоді хотілося пива, а ще краще — шкалик бехерівки… Але Кі завжди уміла все згладити так, начеб нічого не сталося.

Період цвітіння бузку у Лазєнках, як і період падолисту, коли можна походити парком і досхочу нашурхотітися жовтим листям, мали для Кі майже таке ж сакральне значення, як для мене, наприклад, весняна ловля карасів в Івачеві або на мосту під Вертелкою чи осіннє жирування щуки на рідних Ставках. Але Кі не любила, коли я їй розповідав про риболовлю: вона жаліла все живе, навіть траву, бузок чи й навіть опале листя, не кажучи вже про «нещасну ржибу».

Тепер хіба на сайті — через супутник — часом пройдуся знайомим маршрутом. Через космос із висоти пташиного лету — то часом буває в кайф. Але частіше — просто зайві хвилювання від спогадів. Краще вже потовктися біля «Пінгвіна» або просто посидіти на лавці десь на бульварі. Це якщо нема дощу. Хоча такого дощового початку осені, як цього року, навіть у «високогірному» Тернополі не було вже давно.

Такого дощового вересня не пам’ятає навіть мама, і навіть на п’ять років старша за маму тітка Мартоха. Спочатку затягло на тиждень, потім ще на тиждень, а тоді вже й до кінця місяця. Як не дощ, то тягуча, набридлива мряка… Коли випадало два–три дні просвітку, я одразу ж починав збирати команду, але — знову починало капати. І так аж до «жидівських кучок», а вони без дощу, як відомо, не минають ніколи.

Мама по телефону ледь не щодня починала цю тему — і зі мною, й з Інкою: мабуть, їй від того ставало легше. Спочатку бідкалася, а потім сама знаходила якісь заспокійливі приклади. Хоча б той, що колись люди починали копати лише після празника. А празник у нашому селі — на другу Пречисту… Але вже й празник минув, а дощі не припинилися. І я помітив, що й мої хлопці під «Пінгвіном» уже чекають погоди не менше, ніж я.

— Нічого, врешті–решт воно таки вигляне! — Це я про сонце.

— Так, мусить ще ж бути бабине літо, — підморгує мені Орко, він нарешті вставив зуби і знову виглядає героєм.

І Вікя, і навіть Сашуня намагаються триматися оптимістами, мовляв, не переживай, за пару годин ударної праці викопаємо ми ту твою бараболю і ще й порибалимо. Про риболовлю вони мені щоразу також нагадують. А через ті дощі я цього вересня навіть на щуку ні разу не їздив.