Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Весілля у нас не було, а просто вечірка для друзів у вузькому колі у варшавському ресторані «Бельведер». Але напередодні я її, українку польського походження, все ж привозив і напоказ мамі. І ще двічі після того — у гості, але мама її так і не прийняла. Не те щоб вороже, а просто ніяк. Вона заочі називала її польською пані і казала, що ця на городі робити не буде. Хоча у мами й Кі було дещо спільне. Моя перша дружина була на вісім років старшою, усього лиш. І все ж різниця спокуслива, щоб вона також пробувала бути мені мамою, й інколи це їй навіть непогано вдавалося.

А вже друга — просто Марія, — то там без ніяких. Коли я вперше обмовився мамі, що фотомодель, так вона «моделькою» й залишилася. Вона не пробувала бути мені мамою хоча б тому, що, навпаки, вже вона була набагато молодшою, несамостійною, непристосованою, але, тим не менше, дуже цілеспрямованою у намаганні підкорити мене, а може, й урятувати. Але у той період то було вже точно запізно.

— Можеш її мені не привозити, фітьку! Що я її, на город пошлю? — поставила мама питання руба.

Але один раз я все–таки показав просто Марії місця дитинства. Водив у ліс, а також на вечірню риболовлю на старе русло Горині, привчав її до терплячості й тиші. Витерпіти — означає перемогти, майже фолкнерівське. Але там нас лише скусали комарі і тільки. Так, покусаною, з набряками на руках і ногах, вона й поїхала до Києва, щоб більше ніколи не приїжджати.

Натомість Кі сама поривалася їхати, їй подобалося спостерігати, коли я щось робив на городі, вона намагалася й сама щось мені допомагати, як–от носити з криниці воду, коли я з бачком за плечима окроплював хімікаліями колорадських жуків. А може, вона просто боялася залишатися наодинці з мамою? Ми також ходили в ліс і там цілувалися під кожним великим деревом. Я шукав великі дерева, і ми під кожним цілувалися, то була така приємна гра… Кі любила цілуватися і мене привчала. Вона, на відміну від просто Марії, ніколи не заперечувала, коли я починав її цілувати просто на вулиці.

Одного разу у Варшаві ми обійшли за день десять костелів, і після виходу з чергового костелу, поки йшли до найближчого іншого, я пригортав її знову й знову відчував теплі м’які уста, які просилися до поцілунку. І вона не вважала це гріхом. Так, із поцілунками, ми кружляли і варшавським Новим Світом, і краківським передмістям, і вечірнім Старим Містом, і Новим Містом…

Ми цілувалися під обома левами напроти президентського палацу. І біля підніжжя колони Зиґмунда також. І лише у Новому Місті, під стінами костелу Святого Казімежа, вона сказала щось про мою недоречну ерекцію під святими стінами і повела мене на берег Вісли… А після того, здається, ми ще дійшли аж до площі Трьох Хрестів — Тши Кшижи, тоді я ще тільки вчився правильно вимовляти це словосполучення, і аж там сіли на автобус. Але от на який, пригадати вже не можу.

Зате добре пам’ятаю, як літали на один день з Варшави до Мюнхена, а звідти машиною у містечко Констанц, щоб у невеличкому театрі на березі Баденського озера подивитися прем’єру вистави якогось її старого друга, недорізаного російського емігранта. Але самої вистави також не пам’ятаю. Це той випадок, коли пам’ять стирає… Проте й досі перед очима з’їзд інвалідів на колясках, що відбувався там же, на березі того ж озера. Ці життєрадісні інваліди вразили мене тоді більше, ніж вистава російського емігранта.

А ще приємно було знайти у меню ресторанчика на березі Баденського озера український борщ. Як і кафешку біля варшавського Барбакану з українським борщем, меню його також часто згадую навіть тепер… Може, це через овочі, одразу пам’ять реагує, і кожного разу невідомо, чого чекати — чи провалу, чи розколеної голови?

В один з цих днів у квартирці Анни–Марії Кі на Горношльонській я і зняв свою «Чорну кішку у темній кімнаті». Стара Кшися позувала мені просто відмінно. Старі кицьки, це я також давно помітив, завжди позують краще, а от у жінок чомусь якраз навпаки. А потім загубив негатив, і тепер ця робота не продається. І якби не моя Кі, то і сама робота, напевне, також пропала б: пропив би. Залишив би у якомусь барі як заставу за чарку горілки й забув би, у якому.

Горношльонська — це поруч із Лазєнками Крулєвськими. Там усе поряд: вулиця Пєнькна з усіма амбасадами, і Сейм, і Сенат в одному будинку під скляним куполом. Через його дворик я вільно прогулювався до крамнички за овочами і назад, і ніхто мене ні разу не зупинив і не поцікавився, чого я там вештаюся в домашніх капцях на босу ногу. Там, у дворику польського парламенту, ще росте грубезний дуб, і часом, коли ніхто не бачив чи мені здавалося, що не бачив, я обхоплював його руками, вважаючи, що отримую енергію з космосу, — так само, як раніше робив це у своєму лісі, а пізніше у Аппалачах під Ешвілом, а ще пізніше у Києві на Сошенка…