Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Життя так влаштоване, що з роками друзів стає все менше, проте деякі все ж залишаються. І Орко тепер чи не єдиний з останніх. «Останній герой» і «останній із могікан» одночасно, ну і ще, звичайно, моє інтелектуальне середовище. Та й Вікя, та й Сашуня… До речі, Сашуню ніхто із нас не вважає хворим, а просто трохи інакшим.

Мабуть, це просто випадок, що із Сашунею ми тоді на зупинці на Мазепи зустрілися через стільки років і спершу не впізнали один одного. А потім бачу, якийсь зарізяка із кривим носом хапає мене за рукав — це може збентежити будь–кого… Він якраз тоді починав свій курс реабілітації, відтоді він так і живе у дурці. Або у дурці, або у якоїсь старої в передмісті, у Великій Березовиці, з якою там же, у психушці, й познайомився і якій допомагає тепер свиней доглядати.

— Ну, як там «гочкіс»? — вигукував Сашуня тоді на зупинці, трясучи мою руку.

— Ти що, з дурдому? — випалив я тоді перше, що подумав, і, виявляється, вгадав.

Це Сашуню зовсім не збентежило, а, швидше, просто заспокоїло, додало діловитості:

— Так, — каже, — а як ти знаєш? Я там на обстеженні, щоб групу підтвердити… То вже повторне. Як–не–як, хоч триста гриваків, а буде!

За ті роки, що ми не бачилися, він таки помітно змінився. Посивів, висох, ніс ще більше наставився, а особливо видавали очі. Погаслі, інакше й не скажеш, якісь потуплені й водночас спрямовані кудись далеко, начеб крізь співрозмовника.

— Кажуть, шизуха, — спокійно поділився діагнозом Сашуня.

— Нічого, то все відносно, — заспокоїв я його.

— Відносно чого?

— Відносно всього, — я свідомо підбирав нейтральні формулювання.

До того у мене не було приятелів–шизофреніків, і я до ладу й не знав, як слід себе з ними поводити. Якби я тоді ще вживав, то, може, навіть і за зустріч запропонував би — це вже на рівні рефлексу. Бо ж у свій час із цим чолов’ягою ми випили якщо і не цистерну, то півцистерни — це вже точно… Приватизатор хрінів! У свій час він опікувався інвалідами у соцзабезі й навіть умудрився приватизувати службову «Волгу». Ми потім каталися на тій тарадайці і на риболовлю, і до села… Сашуня — мій земляк, також волиняка. На початку 90–х його від Руху направили працювати у районний соцзабез. У нього там, в соцзабезі, ще був кіт Барбос, що їв лише сирокопчені ковбаси.

А те, що в нього тепер хвороба, то він сам каже, що від горілки, але, я думаю, спадкове. Його батько був диваком, і дідо також… У 44–му, після звільнення села від німців, щоб уникнути призову до Червоної армії, його дід вдав із себе глухонімого. І як не випробовували його (залізну бочку за ним з горбка пускали), Сашуня каже, що він так і не здався… А тато його одного разу, ще за совєтів, загубив на тракторній бригаді три рублі, то кілька днів ходив шукав, усі залізяки перевертав, у кожну шпарину зазирав, аж поки хтось там не сказав, що давно вже знайшов ту троячку і пропив. І це все Сашуня сам мені розказував.

Колись наша дружба трималася на горілці, а тепер на чому, я й сам не знаю. Бо ж від Праги я вже у «зав’язці», і Сашуня у зв’язку з хворобою також не п’є, навіть пива. Але ж он майже щодня знаходить мене і під «Пінгвіном», і в редакції, і ходить за мною, як прив’язаний. І я вже настільки звик до нього, що коли, буває, його нема, то починаю хвилюватися, де він і що ж із ним.

Найбільше Сашуня любить, коли я йому розповідаю про міста або про зброю, але про міста все–таки більше… Хоч про кулемет «гочкіс», наприклад, він запам’ятав ще від тих часів, коли я на початку 90–х влаштовував фотосесії по місцях бойової слави УПА. Це було й у Кіптисі, і на Ставках, що у Чорному Лісі, а Сашуня возив мене туди на тій своїй бойовій «Волзі» з дівками та позиченою у музеї зброєю. У нас було два пластмасових шмайсери й один справжній MG, якого я називав «гочкісом». Кулемета, що виявився несподівано важким, носив спочатку я сам, а потім передав йому. У ті роки він був у мене в кадрі героєм двох виставок з одним і тим самим «гочкісом».

Насправді Сашуня хоч з вигляду і зарізяка, але в душі добряга, якого важко знайти. І я взагалі ніколи не бачив його грубим чи нестриманим, і якби він ще не тирив по супермаркетах, йому б узагалі ціни не було! Але коли у мене є настрій, я йому таки дещо розповідаю. Про Африку, наприклад, або про Варшаву чи про Берлін, про німецьку тюрму, про Одесу, а чи про Прагу… Або про маловідомі містечка, які мені завжди чомусь найбільше і подобалися.

— А мені найбільше — Ужгород, ги–ги, я там цілував найбільші у своєму житті жіночі груди, — якось вставив і свої три копійки Орко…