Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Ми з ним ще у 89–му, на тому першому стотисячному мітингу під синьо–жовтими прапорами пліч–о–пліч проривали міліцейський кордон у вузькому місці «бруклінського мосту», правда, «бруклінським» він став для нас уже дещо пізніше… А тоді, у серпні 89–го, коли від Співочого поля весь натовп посунув під обком, — ні до, ні після Тернопіль не бачив такого велелюдного маршу проти системи. Після того комуняки у нашому місті вже просто покірно чекали кінця… Здається, того–таки вечора, після мітингу і сутичок з ментами, коли вже все вляглося, ми з ним уперше разом і напилися…

— Як там харків’янки? — начеб між іншим поцікавився Орко і додав після паузи: — Я був у Харкові, ще як в армії служив, мені не сподобалось.

— Нормально, — так само спроквола почав було, але не витримав паузи, у мене так, як у нього, не виходить, я швидко загораюсь. — Одна лише деталька — там вони всі ходять з пивом по вулиці, така струя… Без пляшки пива в руці ти не людина, — продовжив я звичною скоромовкою.

— Ти їм, напевне, дико заздрив, зізнайся? — підморгнув він Сашуні, але той і не помітив.

— А які там люди, веселіші, як у нас? — почав про своє Сашуня.

— Ну, хіба трохи, — догодив я йому.

— Трохи веселіші?

— Але не сказав би, щоб так дуже… Правда, якісь п’яні баби вже перед від’їздом тягли мене на каву, але я не пішов.

— Та йди! — здивувався Сашуня.

А потім ми всі надовго замовкли. У нас таке частенько трапляється, і я помітив, що ось так разом помовчати під «Пінгвіном» чи деінде нам навіть подобається… У такі моменти я починаю думати, що це справді моє місто, а те, що не належить мені, належить моїм друзям. Напевне, й Орко так само думає, а може, навіть і Сашуня.

Колись із Орком, ще десь на початку 90–х, ми, п’яні, вночі йшли по льоду від ресторану «Хутір». Вирішили до центру скоротити собі шлях напряму через замерзле озеро і провалилися. Уночі, посеред озера, як двоє дурних. Спочатку я, а потім і він, і рятували один одного по черзі. Виходить, врятували один одному життя… Першим він мене витяг, потім — я його. Мені було важче тягнути, бо ми вже обоє були мокрі. Добре, хоч морозу не було, бо то вже десь під весну трапилося.

А на набережній, коли нарешті виборсалися на твердь, нас загребли менти із патрульного «бобика» і були б протримали всю ніч, незважаючи на наші мокрі штани, але Орко додумався відкупитися самогонкою. Бо ж тоді, на початку 90–х, самогонку гнали навіть у містах. Домовився за один трилітровий слоїк, але поки ніс його, то ненароком розбив, довелося вертатися за ще одним.

Втім, якби ми тоді після «Хутора» не підганяли один одного і хоча б у одного з нас були гроші на таксі, ми б не пішли через озеро. І не було б ні тієї халепи, ні того героїзму, це вже з якого боку дивитися.

На Орка ще інколи кажуть Моджахед, і зовсім не через те, що він колись служив десь там, під Афганістаном, як через його фарбовану бороду. Його червона пика і русява борідка — й справді досить екзотичне поєднання. Орко чомусь вважає, що сивина його старить, і коли одного разу йому попала з Іспанії якась дуже якісна фарба, він і ризикнув. І одразу ж став справді схожим на моджахеда, хоч і червонопикого.

Досі пам’ятаю той наш діалог під тим же «Пінгвіном», хоч запитай мене, що я вчора снідав, то навряд чи згадаю. Видно, воно після травми щось таки зрушилося не в той бік.

— Орку, — запитую, — ти що, почав фарбуватися?

— Народ он у зелене фарбується, а я що? Іспанська фарба. А що, погано?

— Ну, а якщо клюнуть! І всі дурепи збіжаться із бульвару, що будеш робити?..

— Слухай, твої сережки у вухах також не всім подобаються, але мені якось усе одно. Хоч у ніздрю ще запхай.

— Добре, старий, а в брову?

— Що в брову?..

— Зараз як дам цим горнятком! — підняв я чашечку з кавою.

Це мій випробуваний прийом завершення дискусії, і Орко про це знає… Після «бундесу», коли я вернувся з кульчиками і татуюванням на півшиї, над яким у німецькій тюрмі на совість попрацював мій польський братан Міхал Петрик, старий папараці Орко сам фотографував мене для якоїсь газетки. Тоді, після щоденних вправ у тюремному спортзалі, я повернувся в Україну не лише із тату, а й взагалі майже як Шварценеґґер. То Орко заставляв мене напружувати перед об’єктивом біцепси. Потім у газеті це виглядало наче реклама німецької тюрми.

Бо Орко, поки я переводив тюремні банани, ще й на якусь рекламну фірму працював, але недовго… А починали ми у 90–х, як і всі, з весіль і випускних, потім він ще ошивався фотокором по редакціях, поки у мене тривав процес женячок і розлучень. А пізніше, коли В’ячеслав Петрович нам допоміг із студією, то по документах вважалося, що Орків працедавець — це я. І він мене таки дочекався, і студію зберіг, правда, її у нас невдовзі таки забрали, хоч Анжелка іще встигла мені там попозувати.