Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Але сон був короткий, і власне весілля цього разу мені приснитися, може, просто не встигло. Натомість я був над рікою, хоч і без вудок, і я ще подумав, яке гарне місце, а я забув вудки… А потім мені приснилася та сама коза. Потяг почав пригальмовувати, хтось збирався на вихід. Сказали, Деражня.

Йосип і далі похропував, а я вже не міг заснути. Щось у мене вже було і з цією Деражнею, але спросоння я так і не згадав… Окрім того, що десь недалеко звідси народився мій батько. Це вже потім він став, як Де Ніро, а із самого початку саме десь тут бігав за коровою і ловив жар–птицю кашкетом… І враз на душі таке безмежжя, наче дивишся взимку у нічне небо і від того стає ще холодніше.

А після Деражні мені вже не давав спати наш вагонний провідник Сашко, білявий хлопчина років 25–ти.

— Я вас упізнав, — сказав він мені.

— Ну й добре, — погодився я, ще не знаючи, чого він хоче.

— А чи можна я вам почитаю свої вірші?

— Можна, — відповів я, скоса зиркаючи на сплячого Йосипа.

Вочевидь, той Сашко прийняв мене за когось іншого, але вірші були, як на мене, непогані. Головне — щирі, про кохання і про природу. І я слухав їх під акомпанемент Йосипового хропіння спочатку до Хмельницького, а потім ще й за Хмельницьким…

— Ну як, вам сподобалося? — нарешті запитав хлопець.

— Сподобалося, — відповів я йому.

— А можна я вам їх пришлю?

— Присилай, якщо хочеш, — і я продиктував йому свій е–мейл.

Хлопчина таки точно прийняв мене не за того, але я не хотів його розчаровувати.

Раніше найкращими ліками від депресії були поїздки на риболовлю. Сама лише думка лікувала, що от поїду в село й відвідаю усі свої місця. І зранку, й увечері, і зранку, й увечері… Поки буде бажання тримати вудку в руках, буду по черзі рибалити і на старому Горині (в рові), і на каналі (на широкому), й у лісі (на Ставках), і навіть під Кіптихою (на ямах), де старі, плескаті, як прачі, карасі так смердять торфовиськом, що їсти їх неможливо.

Але тепер навіть риболовля не завжди рятує. Тобто часом рятує, але не завжди. А буває, навіть навіює ще більшу депресію, ніж була до того. Варто лише згадати тих, з ким колись ловив рибу і кого вже нема.

І я навіть помітив, що мимоволі починаю уникати деяких місць. Як от того за млином, де рукавом з’єднуються два канали. Одного літа, ще хлопчаками, ми там найчастіше купалися. І воно нагадує мені мого однокласника Михася, що минулого літа загинув у Москві, куди подався на заробітки. А інше, за двісті метрів, за вербами, нагадує про Колю. Якось удосвіта, тільки–но я прийшов і закинув вудки, з туману виник Коля, мамин учень. Він був дивним чоловіком, добрим і наївним, як дитина. Коля того ранку ішов за кіньми, що паслися на протилежному березі, і зупинився біля мене. А взимку і Колі не стало, знайшли побитим і замерзлим у полі. Кажуть, хтось прибив і вивіз.

Тепер я минаю і це місце. Я прямую далі по дамбі до «рову». Там мені якось поступився місцем, бо кожен там має своє, самотужки прорубане в кущах місце, ще один мій друг дитинства, Микола Банах. Але вже й Банах пішов услід за Михасем і Колею… А якщо ще згадати мого наставника по шкільній будбригаді Федю Істуканчика (він так називав самокрутки із самосаду, якими пригощав інших мулярів, за що його так і прозвали), і який мав своє місце там, де канал переходив у «широке», і нашого сусіда, дядька Стаха, з вічною капкою на носі, що зі своїми патиками завжди вмощувався напроти мене, то вже також нема їх обох… І цей печальний реєстр може просто добити.

Та й розмова з мамою, коли я їй телефоную, часто починається з того, що знову хтось помер… А рибалив у лісі, то там і сусіда Івана згадав. Колись він мене обороняв від старших хлопців. Іван мене завжди поривався обороняти і тут, на Ставках, також, коли нам заважали рибу ловити, він приїжджих гамував. Його ж самого оборонити не було кому… Цвинтар у нас при в’їзді в село, й інколи я там гальмую і всіх обходжу. Почавши з тата і з сусіда Івана, а тоді і до всіх інших, тільки могилки Колі ще не знайшов. Аж потім я дізнався, що Коля у самому низу, там, де штунди, похований.

Ту чекушку, що Карлсон упхав мені в Жмеринці для Йосипа, я привіз до Тернополя й так, суто по приколу, поставив під «Пінгвіном» перед Сашунею й Орком. Сашуня навіть не глянув, а Орко дивився, але що з того, бо поки без зубів — то у «зав’язці»… З того всього Сашуню найбільше цікавило, де у Жмеринці поділася коза.

— Не знаю, — чесно зізнався я.