Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Знайомтеся, коза з Козятина!.. — гукав Джон на весь привокзальний майдан.

Я не полінувався зробити кілька знімків того видовища, а пізніше випадково, разом з іншими, ще й надрукував фотки, і тепер ховаю їх від Інки, просто не хочеться її зайвий раз засмучувати… А тоді у приміщення вокзалу козу не пустив міліціонер, Джон без кози іти також відмовився, а вмовляти його не було часу. Вже приїхало начальство, і поки троє п’яних фотохудожників водилися з козою по майдану, чим ледь не довели до інфаркту жіночку — зав. відділом культури, яка нас учора зустрічала, довелося брати ситуацію у свої руки.

Коли всі з місцевих роззяв уже зібралися й нас представили публіці, то спершу довелося виступити мені, а потім передати слово Карлсону, і то було правильне рішення. Ростик нарешті отримав вдячних слухачів і, почавши й закінчивши тим, що лише через культуру можна розвивати суспільство, навіть зірвав сякі–такі аплодисменти.

Того ж дня ми мали вирушати на Вінницю, але чи то вже слава наша почала нас випереджати, чи з якої іншої причини, але вернісаж в обласному центрі відмінили, і після обіду бус із роботами взяв курс одразу на Жмеринку. З того всього можна було шкодувати лише про втрачену нагоду провідати Вітю Кузьму. Я вже телефонував йому з Києва, і він обіцяв бути у Вінниці, хоч літні місяці переважно проводить «на Бугу», де купив собі хатинку, ловить рибу і пише картини. Щасливий Кузьма!

Я знайшов Джона все на тому ж привокзальному майдані, все з тією ж козою, яку він тепер любовно називав Вєркою, сказав, що з мене цього вертепу вже досить і що я їду додому.

— Як хочеш, а я звалюю, — сказав я.

— Їдь, — байдуже кинув Джон. — Але і Йосипа забирай… Йосип трохи невчасно «розв’язав», сам бачиш…

— Лише Йосип? А ти сам?..

— А я в нормі, — похитнувся Джон, але встояв — жалюгідне видовище.

За кущем на лавці мирно похропував добряга Йосип. А як усе гарно починалося!..

— Послухай, і на фіга тобі ця коза? — Я все ж зробив спробу охаменути колишнього шваґера.

— До речі, знайомся: це — артистична коза… Це — Вєрка! — підморгнув він козі, що спокійно пощипувала травичку, і я зрозумів, що говорити наразі нема з ким.

— І де ти її взяв?

— Купив тут в одної старої. Недорого, всього за триста гриваків. Ми її ще трохи попіаримо, а потім продамо… Дорожче.

Але ні я, ні коза, а можливо, навіть і сам Джон тоді ще не знали, які пригоди нас усіх чекають. І не лише у Козятині, а й у Жмеринці… Поки ми з Ростиком пакували речі, мої і Йосипові, й ледь не за цісарські вуса піднімали з лавки самого Йосипа, Джонові прийшла в голову наступна божевільна ідея: їхати до Жмеринки разом з козою. І коли вже з речами і розруханим, але ще ледь живим Йосипом ми знову їх побачили, то Паша, все ще у соломі, допомагав ще веселішому, ніж раніше, Джонові зв’язувати козі ноги, і тварина на диво мовчки зносила ці муки. Але коли я підійшов ближче, то стала зрозумілою її козяча мовчанка. Морду бідній козі вони зв’язали скотчем ще до нашого приходу досить вправно як для людей, що уже кілька днів замість води вживають винятково горілку і лише деколи — пиво.

Той дикий жах і відчай, який я побачив у очах переляканої кози, потім не давав мені спати до самого Тернополя.

— Джоне, схаменися! Ви що, хлопці, здуріли? — майже в один голос заволали ми з Карлсоном, але у відповідь Джон лише вигукнув, що акція триває і щоб Ростик допоміг тримати мішок, у який вони хотіли її запхати.

Це я впросив Карлсона залишитися. Бо, почувши, що я відчалюю, він і собі було намірився. Але поки, оминаючи Вінницю, ми грали у карти в електричці підвищеного комфорту, він трохи заспокоївся. Йосип спав, а Джон із Пашею перейшли в інший вагон.

Як вони довезли ту нещасну козу до Жмеринки, я і досі не знаю, але фактом залишається те, що все–таки якось довезли. У Жмеринці ми з електрички перевели Йосипа спочатку на перон, і, поки я ходив по квитки, він був з Карлсоном. Але, коли я вернувся з квитками, їх на місці не виявилося, і лиш оддалік коло кіоску з горілкою бовваніла огрядна зсутулена спина львів’янина й поряд порпався у кишенях Ростик.

— П’ятдесят — і баста…

— Давай двісті! — наче з кілком біля горла благав Йосип.

— П’ятдесят, — стояв на своєму Карлсон.

— Двісті!.. — здихав Йосип.

Я вирішив, що у цьому випадку дискусія зайва і Йосипові найкраще буде одразу навіть зо двісті п’ятдесят ввалити, щоб уже не вставав до самого Львова. А вже там його зніме з поїзда котрийсь із синів. Я докинув ще десятку і відвернувся, щоб не бачити, як нещасний Йосип стискатиме пластикового стаканчика, й тремтячою рукою перехилятиме, й горілка по його цісарських вусах скапуватиме на запилюжений асфальт жмеринського перону.