Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Штука в тому, що Де Ніро дуже схожий на мого тата, і тому мені подобаються всі фільми з його участю, ну, майже всі. Хоча, звичайно, тієї знаменитої родимки на щоці у тата не було, а так, в усьому іншому: і манера розмовляти, і сміятися, й це масивне, але не позбавлене аристократизму підборіддя — саме таким я запам’ятав тата у його кращі роки, на початку 80–х. Я й зараз найчастіше уявляю тата саме таким… А потім була майже безсонна ніч.

Зранку нас розбудив Джонів дзвінок. Я зняв слухавку, він телефонував уже з вокзалу, сказав будити тих сучих синів і бігом їхати до нього, через сорок хвилин електричка на Фастів, а роботи вже поїхали своїм ходом. Найважче було підняти навіть не Йосипа, а Пашу, і особливо — його дівку. До того ж вона не влазила у таксі, і Паша, стрельнувши у Карлсона сто гриваків, віддав їй і сказав вертатися до Кам’янця й чекати його там, і, здається, якраз вчасно, бо Джон зустрічав нас біля головного входу у вокзал одразу з двома довгоногими красунями по боках.

— Моя — біла! — на виході з таксі кинув ненаситний Паша.

— Не нада, ти вже мав одну, мав!.. — вистрибнув поперед нього Карлсон.

— А моя — чорна! — буркнув Йосип, але, вийшовши з машини, поки я розплачувався, повернув не до Джона з дівчатами, а до кіоску зі спиртним.

— Ну що, хлопці, експансія мистецтва у народ починається? Нах Фастів!.. До речі, знайомтеся: це Ксюха плюс Ксюха, мої кохані дівчатка, моделі з боді–арту, — сказав Джон. — Ми зараз разом працюємо.

— Так, дуже приємно, — розплився у п’яній гримасі Йосип.

— Так, — підтвердив Карлсон.

— Приємно, — сказав і я.

— Моделі з борделя, — через пару кроків, коли ми відійшли, буркнув мені на вухо Карлсон.

Але виявилося, що дівчата нікуди не їдуть, вони просто проводжають Джона. А коли ми опинилися в електричці на Фастів і вона нарешті рушила, то стали перед серйозним вибором: що робити з Йосипом? В електричці він майже одразу також кудись пропав, а потім з’явився разом з двома тітками і ще якимось гітаристом у камуфляжі на додачу.

Тітки перевірили наші квиточки і злиняли, а той тип почав бренькати на гітарці щось із Розенбаума й Окуджави, ще й канючити за це копійки, але ми його швидко відшили. Залишився один Йосип, який ще й в електричці десь умудрився добавити і за дві години цугикання до Фастова то щось белькотів на кшталт: «Гиньо, які тьолки!..», а то разів надцять починав «Червону руту», але далі першого куплета так і не пішов.

У Фастові нас уже чекали. На тлі огрядної серпасто–молоткастої гепи фастівського вокзалу переминалися з ноги на ногу два юнаки. Один, як виявилося, від міської ради, інший — від Південно–Західної залізниці.

— Що, досі Південно–Західна? — не втримався Карлсон.

— Будеш сміятися: Харківська — взагалі Південна! — відповів я йому замість юнака.

— Як Південна? — щиро здивувався Карлсон.

— А ти що, не знав? Ми ж тільки що звідти…

— Це що, маразм?

— Швидше, постімперський синдром.

— А Одеська — Північна?

— Ні, Одеська — то Одеська.

— Слава Богу, хоч щось!.. — так само щиро зрадів він.

Юнаки скромно не втручалися у нашу дискусію, але перед тим, як вести на сніданок, запропонували показати нам місто. Проте Джон відмовився від екскурсії і висловив побажання одразу їхати на сніданок. Він єдиний в електричці спав і ще не виборсався зі сну, і тепер на нього шкода було глянути, не кажучи вже про Йосипа, на якого ми взагалі старалися не дивитися, хоч Паша міцно тримав його за лікоть з одного боку, а я — з іншого. Після електрички від нас усіх погано пахло.

— То, може, хоч вагон–музей оглянете, це тут поряд, — майже благав один із юнаків, видно, отримав щодо цього якусь серйозну вказівку. — У ньому в 1918—1919 роках був штаб Симона Петлюри на колесах.

— Ага, у вагоні — Директорія, під вагоном — територія! — видав Йосип, і після цього ніхто вже про музей не згадував.

Я так думаю: ті хлопці, що зустрічали нас, були просто шоковані невдячністю бородатих, патлатих дядьків у засмальцьованих джинсах, які видавали себе за фотомитців, а виявилися просто старими циніками й алкоголіками. Після відкриття виставки, всіх офіційних промов і тому подібного у тому самому ресторані, що й сніданок, був і обід, де Джон з Пашею нарешті досягли Йосипової кондиції. А сам Йосип тим часом, під наглядом одного з тих юнаків, самотньо відсипався у вокзальній «Кімнаті матері й дитини».

— Тепер можна й на Козятин, вечеря вже там, і готель також буде там, усе проплачено, — посміхався розчервонілий, уже причесаний і задоволений після обіду Джон, коли ми з привокзального кафе вийшли на колію. — Слухай, до речі, а тобі ще ніхто не дзвонив? — узяв він мене під лікоть, відвів трохи вбік.