Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

День був похмурий і, як для початку літа, холодний, але для зйомок цілком придатний, коли ми разом — нам ніщо не перешкода! Я пробував уявити, як ті покидьки–чекісти виводили наших письменників з цих під’їздів, з цих тепер уже потемнілих від часу цегляних стін. Як перед тим піднімали з ліжок, нишпорили по всіх закутках.

— Мене давно мучить, чому ніхто не повстав, не відстрілювався, як упівці у 40–х, — почав було Йосип.

— А Хвильовий? — кинув Карлсон.

— Та ні, Хвильовий сам собі… Начебто сам собі…

— А цікаво, чи їм дозволяли перед посадкою у «воронок» посцяти? Спросоння ж воно завжди кортить, — подав голос Паша.

— Слухайте, чуваки, а цікаво, чи є у них тут пляж? До фуршету ще купа часу, — хотів усе за один день встигнути мудрий Карлсон.

Ми ще трохи посиділи, як охлялі горобці, на якомусь спертому на цеглини обламку грубої дошки, слухали, як гиркаються ті мужички в гаражі, й наче по черзі фоткали кущики чистотілу під почорнілими чи то від часу, чи від смутку за українськими письменниками стінами «Слова».

Йосип назвав якусь станцію метро, здається, «Героїв праці», й сказав, що там є пляжі, але Джон заперечив, що це до чорта далеко. Вони обоє вже не раз тут бували і врешті–решт разом і повели нас до ріки. Але за Сусаніна все ж був Йосип, а Джон байдуже плентався позаду й лише час від часу вставляв свої п’ять копійок на кшталт: «О, стоп! Нам наліво…» Виявилося, що Харків, принаймні його центральна частина, не такий уже й великий, як може здаватися. Менше ніж за півгодини ми вийшли на набережну, і ріка називалася Лопань, потім ще трохи пройшли якимось запущеним парком й опинилися при її злитті з річкою Харків.

Спочатку ми купалися у Лопані, на сходах, при злитті її з Харковом, потім, перебігши по траві, — у Харкові, при злитті його з Лопанню, вже й забувши, що з них куди впадає. По парку ходили натовпи молоді, і майже у кожного в руці, незалежно — хлопець чи дівчина, була пляшка пива.

— Напевне, у них тут струя така, — висловив припущення Карлсон. — Хто без пляшки, той не формат.

Проте порожніх пляшок ми ніде не бачили, і було для нас загадкою, де ж вони їх дівають, поки над нашими головами раптом не просвистіла використана тара. І одразу ж кожен з нас почав мацати у воді ногами, і майже одразу ми почали наступати на пляшки, на щастя, серед них не виявилося побитих.

Місцева молодь, вочевидь, вважала нас просто старими придурками, що надумали у таку холоднечу й на такому місці купатися. Але згодом найсміливіші з тих хлопців із пивом у руках, якого вони не випускали навіть у воді, слідом за нами й собі полізли спершу у Лопань, а потім і в Харків. Після чого найсміливіший із найсміливіших, чуючи нашу розмову, вигуки й жарти, навіть запитав українською: «Котра година?» — і якраз вчасно, бо нагадав про фуршет у «4–му блоці», який ми на радощах спілкування ледь не проґавили.

А Джон мене цього разу за весь вечір так про сина і не запитав, хоч я, знаючи його, особливо й не сподівався. Джон не любив, коли хтось ліз у його сімейні справи, навіть я…

А я так і не доцілувався з тією п’яною місцевою тіпа акварелісткою. Невдовзі після фуршету нас повантажили у бус і крізь ніч повезли на Київ.

Крізь сон десь уже за Полтавою над вершечками тополь з’явився ясний серпик місяця, що мелькотів у гіллі й заважав спати майже до самого Миргорода. Але коли у Миргороді загальмували на заправці, його на небі вже не було, начеб раптово кудись зник. Наче й справді той гоголівський чорт виліз із Солошиного комина й заховав його собі в мішок. Або хтось замість чорта. Ну, або мені просто все це приснилося.

Вже по приїзді, за ранковою кавою у Спілці фотохудожників, розгорілася бурхлива суперечка про ілюзорну реальність, естетику постмодернізму, суспільство споживання, дискурс ґламуру і тому подібну лажу. А потім принесли тацю з канапками із шинкою, і на кожній було по кружальцю помідори й листочку петрушки… І на цей раз цього виявилося досить: парашутики з кропу перед очима і тому подібне. Добре, що хоч пігулки не забув; аби знешкодити гідру в самому зародку, цього разу вистачило й двох. Ніхто й не помітив, як я їх запивав мінералкою.

Поки я виходив і ковтав таблетки, а потім вернувся, то почув лише закінчення фрази:

— …вдає із себе білогвардєйського офіцера.

— Ага, єврейського–білогвардєйського! — це вже був Йосип. — Хіба я брешу, нє?

— Про кого то ви? — почав було я з порога.

— Про естетику постмодернізму та суспільство споживання, — розгладив свої розкішні вуса у стилі Франца–Йосифа наш добряк Йосип.