Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Старію, моралізую… Зате у Харкові у мене не боліла голова. Лікар каже, що час і позитивні емоції — найкращі ліки. Мабуть, і до Харкова я тоді поперся також за позитивними емоціями. Ну, не за трьомастами ж гривнями гонорару. Хоч Джон напередодні обіцяв по п’ятсот з гаком, не рахуючи проїзду й добових.

А на Миколая я посилаю подарунки обом своїм дочкам: і Свєтці у Київ, і моїй єдиній рідній дочці Аґнєшці — у Варшаву. Правда, вона тепер уже не у Варшаві, а також у Лондоні, вчиться на ботаніка, також на ботаніка, й одночасно працює, але я про це довідався зовсім недавно. Вона мені тепер пише листи почасти польською, почасти англійською, а «добрий день» і «до побачення, татусю!» — українською, як я її ще встиг навчити.

З Аґнєшчиних листів я також дізнався, що її мама, а моя перша дружина Анна–Марія Кі, також недавно нарешті вийшла заміж у тій–таки Венеції, куди вона мене усі ці роки запрошувала, але я так ні разу й не поїхав, а кицька Кшися здохла від старості. Ще одна дивна закономірність: як тільки мої колишні жінки ще раз виходять заміж, їхні котячі вихованці також або десь діваються, або здихають. А може, це просто такий збіг обставин? Два випадки — ще не закономірність. Треба ще буде якось поцікавитися, як там у Марії з Нового Ічина з «метромоніальним» станом і чи всі її коти здорові? Бо у німецької Каті котів не було.

Про ту пересувну виставку я потім ще з місяць мав що розказувати. І Сашуня, й Орко, і навіть мовчазний Вікя інколи самі просили, щоб я згадав ще якісь приколи. Джон уже тоді говорив про кіно, я їм розповів і про кіно. І навіть жартома ролі роздавав. Джон — мені, а я — їм. Сашуня обов’язково хотів зіграти боса мафії, а Орко бідкався, що тра швидше вставляти зуби, а то хто ж його без зубів у кадр пустить. Орко знав Джона і, крім моєї, сподівався ще й на його протекцію. І лише Вікя про кіно мовчав, удаючи глухого, як він це вміє. Хоча після безсонної ночі воно й не дивно, і лише коли мова заходила про жінок, дещо оживав, але вистачало його ненадовго. Бо він, хоч і «двійник», але все–таки бігун на короткі дистанції.

Найбільше хлопці любили слухати про козу з Козятина, але скільки можна одне і те саме! Раз, два посміялися, і досить… Взагалі–то там і смішного мало. Варто лише згадати запухлу Йосипову пику, й Пашу у соломі, й Джона з тією нещасною козою, і мені вже не до сміху… Вважай, всі молоді роки пішли на таку фігню. Бо з того всього найприємніше — це перший день, момент зустрічі зі старими друзяками, а потім, коли все це переростає у банальну пиятику, то вже починається просто випробування нервів, особливо коли сам не п’єш. А тут цілий тиждень разом, і щодня кір без міри.

Добре, що хоч тепер воно у нас якось по половині виходить: троє п’є, троє не п’є. Якщо не рахувати Вершенка, який не приїхав, і тієї дівки, яку Паша одразу після тієї безсонної ночі у Києві сплавив назад до Кам’янця, то непитущих навіть на одного більше.

Але спочатку все–таки був Харків, цього разу саме він. А могла бути й Одеса, і Ужгород, і Сімферополь, і Яремне, а чи й навіть Джанкой або Зачепилівка… А халявний пансіон та сякий–такий гонорар Джон завжди забезпечить, ще й грошей на дорогу дасть. Для кожного — це просто причина вирватися, щоб попиячити, погусарити, можливо, якусь дівку зняти, словом, кілька днів фестивалю — веселого, безтурботного життя.

І той фестиваль зазвичай починався десь за тиждень до поїздки, і ще добрий тиждень, а то й два після фестивалю, доки не закінчаться бабки… Принаймні у мене було саме так, і в інших приблизно так само. Траплялося, мене взагалі вантажили у поїзд, як дрова, і так я їхав, й інші так їхали. Вершенко якось двічі поспіль не на той поїзд сідав, але врешті таки добрався, і потім Джон його ще з тиждень лікував. Проте останнім часом ми по одному стали випадати. Хоча розмови все ті ж — про курвів, і про гроші, і ще невідомо про що… А коли, як кажуть поляки, невідомо, о цо ходзі, то ходзі знову ж таки о пєньонзах.

Бо коли за пляшкою збираються заробітчани десь на задвірках чи то Варшави, а чи Рима — цієї розмови не минути. Коли речі розпаковані, і хтось уже навіть встиг збігати на «біржу» за останніми новинами, й дістаються ще домашні кури й ковбаси, і горілка також ще своя з дому, то перша балачка — про те, хто, де і на чому може більше заробити. Професійні «фотографи» у цьому сенсі мало чим відмінні від тих заробітчан, просто для цих розмов їм зовсім необов’язково виїжджати за межі рідної країни.