Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Дивися, дідуган!.. Стидався б! — це тітка мене називає дідуганом.

— Він у нас не дідуган, він у нас ще парубок, — захищає мене сестра, а її намагання мене одружити — то вже окрема тема.

Половину пенсії тітка начебто віддає мамі, але її потім все одно забирає Інка. Я також віддаю їй половину зарплати за те, що їм у неї і сплю. У мене найкраща у світі сестра: вона виділила мені окрему кімнату на мансарді, без ремонту (на мансарду їй уже забракло італійських заощаджень), зате з телевізором, двомісним надувним матрацом замість дивана та двома скошеними вікнами, по яких дуже мальовничо стікають краплі дощу.

Звідси, із шостого поверху, із північного вікна, у ясну погоду добре проглядається гребінь наших найближчих гір, а з іншого, західного, — парк ім. Шевченка й озеро, і навіть зелене Топільче за греблею, не кажучи вже про саму греблю, яка щовечора розцяцьковується вогнями ліхтарів та проїжджих авто. Все як на долоні: від Надставної церкви на лівому березі й до готелю «Галичина» на правому й телевежі на Кутковецькій горі — безперервний потік вогнів. Будинок без ліфта, зате з чудовим краєвидом — це я одразу оцінив, і якщо подумати, то хоч і без ліфта, але кращого помешкання у мене ще й не було.

Інколи до мене заходить Джон–молодший, і ми граємо з ним у морський бій. Йому лише одинадцять, і шахи, й карти йому поки що не такі цікаві, як наші баталії на вирваних з учнівського зошита аркушах у клітинку.

— «А» три! — підперши підборіддя кінчиком олівця й зробивши серйозні очі, вигукує Джон–молодший.

Він більше схожий на Інку, ніж на Івана, принаймні поки що наша порода домінує, й у малого вимальовується таке ж, як і в його діда, а мого тата, широке і в той же час дещо витончене (видовжене) підборіддя. Роберт Де Ніро у дитинстві, мабуть, також був схожий на нього.

— Поранив, — відповідаю.

— «А» чотири! — радісно вигукує хлопчик.

— Поранив, — повторюю я.

— «А» п’ять!.. — його радість на межі з тріумфом.

— Потопив! — так само радісно відповідаю я Джонові–молодшому.

— Ого! Аж трипалубного! — його тріумфу немає меж, і це приємно.

Хлопчик росте хворобливим (негаразди з нирками і ще там щось), й Інка каже, що найкраще для нього — це позитивні емоції. А якщо врахувати і мої проблеми, то це найкраще для нас обох. От ми і стараємося, хоч нам і старатися не треба. Або лупимося у морський бій, або дивимося у мене фільм з Робертом Де Ніро, і Джон–молодший вже знає, що я знову казатиму про схожість між цим дядьком на екрані та його дідусем у кращі свої роки, й намагається мене випередити. І я бачу, що йому це приємно і весело.

До того ж Джон–молодший виховується вже в іншому середовищі, ніж ми колись. Наприклад, він щонеділі ходить до церкви. Його однокласники ходять, і він, щоб не виділятися. Все–таки у Галичині живемо. На дванадцяту годину на дитячу службу Божу, вона недовга, всього годину–годину десять. Часом і я з ним ходжу. Мені це й самому подобається. Позитивні емоції.

Але найкраще з нашої дружньої родини створювати позитивні емоції вдається тітці. То їсть, то не їсть, то оголошує голодування, то вимагає до всього добавки… Все це — на мамині руки, бо вся штука якраз у тому, що тітка сама вже не ходить — щось таке, що не може на обидві ноги стати, лише на коліна. Відтак мама їй навіть ніякої роботи на городі придумати не може, хіба що під хатою сісти на рядні й цибулю перебирати. Цибулі мама завжди багато і сіє, і садить.

Коли я востаннє був у селі, тітка також сиділа на рядні, але без цибулі, бо було якесь свято. Посеред подвір’я у сонячний день на зеленій травичці, а поряд мама в кріслі — просто ідилія.

— О, наш прокурор приїхав, — сказала тітка.

Чи зопалу щось не те подумала, а чи просто так пожартувала, бо ж у минулий приїзд називала мене батюшкою.

— Дивися, то мій син іде, а я чомусь машини одразу не впізнала, — поправила її мама. — Як там твоя голова? Так налякав мене того разу.

— Нічого, нормально.

— Не болить?

— Ні, вже не болить.

— То добре. І добре, що приїхав: на городі якраз халабуду тра поправити. Ту, де я кукурудзиння на зиму складаю. — Мені було б навіть нецікаво, якби мама ось так з перших слів і не згадала про город.

— Ти диви, добре, що приїхав, — підсумувала тітка, поки я діставав з багажника кавуна. — Дивися, він нам ще й кавуна несе, — продовжувала коментувати й аж підвелася на коліна на своєму рядні. — О, а я думала, що то в тебе пістолєт! — показуючи на футляр з побілкою, сама себе дивувала тітка.