Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— А де тут іменинниця? З днем народження, мамо!..

— Та й що, гарбузою? — кинула на кавун мама.

— А то до гарбузи, — нишком поклав я їй у долоню гроші.

Мама зітхнула:

— А то нам ч’ось пенсії не несуть.

— Знов будеш котів докупи збирати? — кивнула на футляр з фотиком у мене на шиї тітка.

— Можу й вас, давайте з кавуном?

— Чекай–но, хоч витруся… А то диньки лускала, вся об’їлася.

— А я другу хустину візьму, — і собі заметушилася мама, встала, пішла до хати.

— Та будь у цій, яка різниця, і ця гарна, — кинула тітка.

— О, а я тим часом води нап’юся.

— Слухай, принеси–но й мені, давно хочу води.

— Нема кращої води, як з нашої криниці…

— А щобись знав! То ще я криницю ту копала…

— Не ти, а ми! — вже від ґанку подала голос мама. — Від тебе ми тоді тільки круги возили…

Суперечка хвилин на п’ять, аж поки спільне фотографування їх таки примирило. У кадр попала навіть ряба курка, що якраз стрибнула з льоху на тітчине рядно, і, звичайно, Мурка з Томиком, які, зачувши мій приїзд, одразу ж з’явилися.

Коли тітка Мартоха сказала, що я знову фотографуватиму котів, то вона сказала те, що думала. Вона це знає вже тридцять років, і мама знає, і всі знають, що відколи у шостому класі я вперше взяв у руки «Чайку–2М» на 72 кадрики, то наші коти стали моїми першими фотогероями. Тато ще бурчав, що я витрачаю плівку на дурниці.

Тоді у нас була стара кицька, здається, також Мурка, мабуть, пра–пра–пра… теперішньої Мурки. Бо всі наші кицьки мають бути обов’язково Мурки, а вже з котами — то таке, як діти придумають… Ми й придумували, яких тільки імен не придумували! І та наша стара кицька Мурка була моя перша фотомодель: не стрибала, не йорзала, а терпляче сиділа, де посадять, і дивилася в об’єктив. Чи ба, навіть не в об’єктив, а, як справжня фотомодель, вбік і вгору, переважно на мене… А коли з’явився її син, маленький котик Бодасько, я сам його так назвав і фотографував, пам’ятаю, навіть без плівки, просто бавився.

Але Бодаськова доля була сумна: обпікся окропом і здох, до того ж усе це на моїх очах.

Я якраз збирався до школи, сидів у літній кухні за столиком і снідав. То було ще у нашій старій літній кухні, де тепер хлів, а котик там спав собі на печі. І раптом на моїх очах почав міритися стрибати і стрибнув на бляшану накривку казана, у якому кип’ятилася вода… Накривка перевернулася і накрила його у тому окропі з головою. Це все було на моїх очах: і те, як він лише мірився стрибати, і сам стрибок, і те, як крутнулася замала як для такого казана накривка й бідолашний Бодасько опинився під нею.

Не думаючи про наслідки, я кинувся до котла, запхав руку під кришку й викинув улюбленого котика на розжарену плиту. Він заверещав, як вісім котів укупі, і я збив його звідти однією лівою. Як він потім жалібно нявкав на траві під хатою, я йому там і підстелив стару куфайку, і їсти наклав, але поки прийшов зі школи, Бодаська не стало. І ми з Інкою, пам’ятаю, влаштували йому тоді щось схоже на похорон. Я навіть хрест зв’язав із двох патичків, хоч над котячими могилками зазвичай хрестів і не ставлять.

І досі, хоч більше двадцяти років минуло, без здригання не можу згадувати, і як необачно кинув його тоді на плиту, і того котячого похорону. Те, що руку собі обпік, забулося, а це — ні… Мама водила мене в амбулаторію, і навіть тітка приходила дивитися на мою обпечену руку.

Тітка Мартоха — то було моє перше кохання. Коли мені було років п’ять–шість і вона тоді була ще молода і незаміжня, мені здавалося, що немає красивішої тітки на світі, а сусідка Валя, що у першому стирила у мене пластилін, — то було вже друге… Коли тітка до нас приходила, я завжди йшов її проводжати аж за хвіртку на сошу й дивився їй услід, аж поки не зникала за поворотом вулиці. А тоді ще спирався на сусідський штахетник напроти, аби ще хоч раз упівока побачити тітчин силует. Навряд чи після того я ще мав до когось настільки ж щирі почуття.

І я також добре пам’ятаю, як тітка виходила заміж, і її чоловік, дядько Ігор, пригощав нас із Інкою великими пахучими і дуже солодкими яблуками. А потім повіз тітку у свою хату на іншому кінці села. І вона сиділа на возі разом з великим вазоном фікуса і старою кицькою, яку також забрала із собою. Правда, кицька невдовзі вернулася, а тітка — ні, аж тепер, на старість.

У першої моєї дружини, Анни–Марії Кі, також була кицька, Кшися, а у другої, просто Марії, — кіт Мотя. Перша залишилася у Польщі, друга — у Києві… Я тоді багато їздив, і, звичайно, траплялися й інші жінки. Я пробував жити ще з двома. І це було у ще двох країнах: у Чехії, під Прагою, ще одна Маріа (може, через те, що це ім’я — серед найпоширеніших у світі) — баскетболістка, у якої був добрий десяток і котів, і кицьок різної масті, а в Берліні — вже просто Катя, чи то пак — Каті, перестаріла німфоманка, але ця вже без котів… До речі, особливо останнім часом, після Праги, все це у моїй голові настільки переплітається, що виглядає як одне ціле, точніше — одна особа жіночої статі, тільки у різних втіленнях. Часом ця думка мене лякає, а часом, навпаки, заспокоює.