Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— З ботаніки? Як з ботаніки?.. А чого саме з ботаніки? — нависав Карлсон.

— Може, просто подобається чувакові ботаніка, от і все? — розводив руками Джон.

Він завів нас до себе на хату, а сам невдовзі кудись зник. Але й із нас не всі спали, принаймні не цілу ніч. Лише Карлсон одразу ж усамітнився з розкладачкою на заскленому балконі. А Паша з дівкою, та Йосип з ними, як пропали перед дванадцятою, пішли по горілку, то припленталися вже десь аж під ранок без грошей і без горілки. Кажуть, на автоматах зависли, і Паша ледь не зірвав джек–пот, а потім усе спустив. А мені ж просто не спалося.

Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин — Анну–Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею, що проводжали мене у Тернополі. Сашуні я взяв пиріжка з лівером, а Оркові й собі по каві у пластикових стаканчиках. Якраз тоді, перед відходом поїзда, вже вдруге за день телефонував Джон, і я розмовляв з ним, носячись із тією кавою по перону. Він запитав, чи нема коло мене малого, і я відповів, що нема. Від безсоння я пригадав майже дослівно усю цю нашу розмову. І вечірню, і ранкову також.

Бо того дня він вже один раз телефонував мені зранку. Я сказав, що ще вдома, на дивані (як величаю свій надувний матрац на підлозі), і ми трохи поговорили, а тоді він попросив передати слухавку Джонові–молодшому, але… Тоді якраз була вдома Інка, і коли зрозуміла, що це Джон і що він хоче до телефону малого, вихопила у мене мобілу й відвалила йому кілька «незлих, тихих».

— Шкода, — почув я у слухавку, коли вона кинула мені її назад, на «диван».

— Шкода, — погодився я. — А ти подзвони пізніше.

— Добре, — пообіцяв він, але, як завжди, забув.

Згадав от, коли я вже стояв на пероні. Може, проспав? Бо тоді, зранку, перед тим, як Інка вихопила у мене мобілу, він уже був у настрої, й Інка це не могла не почути.

— Для початку нах Харків! — хрипів він тоді у слухавку, і це його одразу видало. — Посполите рушенє! Секс і філософія як провокація, розумієш… Балансування на грані! — Останнім часом Джон взагалі рідко телефонував мені тверезим. — До нас приєднається Анька Потапенко, то її серія «Відображення», чув?

— Так, чув про неї, — сказав я.

— «Самоусвідомлення тіла», «Обрис чекання», «Обрис сновидіння» — то її роботи, — продовжував нагнітати Джон.

По «National geographic» якраз ішов документальний серіал про змій Амазонії, який я стараюсь не пропускати, а він своїми понтами лише відволікав мене. Може, через це я й запам’ятав, що злився.

— Є бабки, є все… Ну, то я чекаю! — наполягав Джон.

— Добре, я ж сказав — буду. Ввечері поїзд…

— До речі, тут ще один генерал хоче до Тернополя, зробиш екскурсію?

— Що, Почаїв — Зарваниця?.. Чи Бучач — печери?

— Та ні, він на весілля приїде. Він брат одного… Ну, тобі це не треба.

— Ну та добре, генерал, то й генерал, хіба я колись казав «ні»? — відповів я йому, здається, тоді вперше і почув про того генерала.

— Тільки давай, старий, без жартів, — перескакував з одного на друге Джон. — Твоє фамілійо вже на афіші. До речі, квиток не забудь, гроші за проїзд, плюс добові. Як–не–як, але… Галерея «4–й блок», концепція — «Емоційність і інтимність…». Костя Кисельов (Костик–хвостик), Леся Сальська зі своїм Далай Ламою, і Марина Карпій із чорно–білими портретами. Машаренко, Мерзляков, Наташа Мельникова, землячка, знаєш? І навіть сам Милосєрдов! Це якщо брати за списком тільки на «м», і всі інші також… Наприклад, Русанов з Криму начебто також буде. Так що збирайся і вали на Харків. Потусуємось, а потім — Київ, «Узвіз». Оля Герасим’юк обіцяла бути, Паша Кудімов — само собою, Костя Родик із пані Галиною також.

— Я ж сказав, що буду.

— Думаю, просто тьма позитивних вражень… Крім того, приїдуть же всі наші.

— А хіба у мене є вибір?..

— Що?

— Сказав — буду! — я вже ледь стримувався, аби не кинути слухавку, а Інці, що чула ту нашу розмову, звичайно, неважко було здогадатися і про те, що це Джон, і про те, у якому він стані.

Але Джон вже гугонів і гугонів:

— А крім того, ти ж знаєш, Свєтка Жатко, щось знов про втілення свободи, вирвані сторінки… Якусь вузькооку знову на унітазі посадить, наживо, — реготав у слухавку Джон. — Треш, старий! Стьоб над ґламуром, коротше: наречена у фаті і в ґумаках, — говорив він, а я чув вищання гальм десь поряд із ним на київській вулиці.