Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Але Анжелка не настільки проста, як це може здатися на перший погляд. Коли я жартома поцікавився, чим вона займається у вільний від пошуків «Кодака» час, вона дещо знічено і якось невпевнено відповіла, що, мовляв, допомагає на кухні. Ну, допомагає, то й допомагає, я не допитувався. Хоч пізніше сама проговорилася, що працює офіціанткою у нічному ресторані. І що? І нічого.

Вона запитала, чи я одружений. Ще б пак, яка б жінка про це не запитала? Всі жінки про найголовніше завжди запитують начеб між іншим.

— Вже два з половиною рази ні, — відповів я їй завченою фразою, і, звичайно ж, як і всі інші, вона запитала, чому «два з половиною».

На пояснення пішов весь вечір. Я приплів навіть Джона з його Амстердамом, мовляв, мій друг там, у кварталі червоних ліхтарів, забашляв повії, аби тільки відчути, як воно з чорношкірою. Але це не викликало у неї сміху.

Я зрозумів, що бовтнув зайвого, й почав незграбно виправдовуватися, перевів тему на якісь ґранди–фонди. Мовляв, мій друг уже тоді почав багато їздити по світу і тому подібне… Але вона уважно слухала й мовчала. А я згадав навіть, як одного разу напідпитку попросив його і мені якусь стипендійку підшукати і сказав, що згоден йому відкидати половину. Я сказав, що мені й досі соромно за ту свою пропозицію. І навіть переказав їй дотепну відповідь Джона, який відповів мені тоді, що, мовляв, до тих ста способів легального заробітку, які знав Остап Бендер, він може додати ще сто, але той, який запропонував йому я, до них не входить… Жарт!

Анжелка слухала–слухала, а тоді, начеб між іншим, запитала, чи не маю я бажання допомогти дівчині матеріально.

— А чому би й ні? — погодився я, згадавши Джона в Амстердамі.

— Та ні, я пожартувала, — відповіла вона і вигнулася, щоб поцілувати.

— То зайве, — відхилився я і сказав їй ще одну свою завчену фразу на її ж діалекті.

— Мене жінки вже сі не цікавлять.

Вона засміялася у відповідь і ще раз вигнулася для поцілунку.

— А мною жінки сі інтересуют, — грайливо поправляла ті свої сексуальні окуляри–лектори.

— Як то?

— Дзвонят і пишут. Єдна зо Львова запрошує приїхати.

— А ти вже пробувала з жінками?..

— Так, пробувала.

— І що?

— Ніц… Я сі бою, що потім вже сі не захочу хлопа.

Після цієї розмови — Інка з малим якраз були у санаторії — Анжелка вперше залишилася у мене на цілу ніч, просто й органічно. А потім приходила ще раз, і взагалі, відколи зустрів її, у мене не було іншої жінки. І я дуже радий цьому, бо давно не відчував себе таким щасливим… Шоні спочатку ховався, а потім почав стрибати до нас на диван, то я мусив зачинити двері у коридор.

А десь за тиждень у мене вже був план нової виставки.

— Щось накльовується, навіть не гірше за «Чорну кішку», мала й справді артистична. Це її витягне з тієї клоаки! — переконував я Джона по телефону.

— З якої клоаки?

— Вона тут на кухні працює, баняки миє, блін!

— Чорній це мало би подобатися.

— Ти що, расист, вуйку?..

— Та ні, добре. Я згоден… Але ж зараз чорними афро–українками вже нікого не здивуєш.

— Суть не в тому, не у здивуванні. Це буде просто бомба! «Чорна кішка» просто сховається, розумієш?..

— Ну, бомба, то й бомба. Давай на листопад. На вересень у нас Кременець, на жовтень ці два брата–ібаната, як їх там, із поросячими очима, знову якусь хирню в «Узвозі» заму–дохохують, а ми давай на листопад. Ідея хороша.

— Які там ще брати? До чого вони?

— То я ж кажу, що до листопада все одно не вийде, все розписано. А ці два брата просто… — затягнув паузу Джон.

— …ібаната? — мимоволі вирвалося у мене.

— Оф коз, — засміявся Джон. — Ну, а на листопад уже будемо витягати твоє дитя Африки.

— Ну, добре.

— От і добре! А ти думав, я зроблю тобі виставку вже завтра?.. Йосипові ще коли обіцяв, ще вторік, а воно он аж тепер, — з якогось дива враз почав прицмокувати у слухавці Джон, може, вже закусував. — Але давай перед тим ми ще тих твоїх «Чорних кішечок» у Харкові прокатаємо, а для «Узвозу» не буде пізно і в листопаді. О’кей?.. І також мусиш з нами поїхати як учасник пересувної виставки… А якщо чесно, я радий, старий, що ти вертаєшся, що ти зав’язав.

— Я також радий, — відповів я Джонові. — От якби ще не голова…

— Нічого, пройде, — заспокоїв мене колишній шваґер, і кум, і друг, а тепер–от і арт–директор, і продюсер — і все це в одній особі.

Мабуть, тоді я вперше і почув про цю звихнуту на всі сто пересувну виставку.

У нашого дорогого друга, і вчителя, й почесного Санта Клауса В’ячеслава Петровича (Святого Миколая — часом поправляє мене Орко) на другому поверсі «Пензи–Роксолани» є фотостудія–музей. Колись, ураховуючи його заслуги перед містом, міськрада виділила йому ціле ліве крило у довічну безоплатну оренду саме під музей. І я ще у перший день нашого знайомства обіцяв Анжелці показати його. Там є дуже цікаві роботи, а одна — то взагалі: «Погляд Афродіти» називається. Чоловік, жінка, дитя — у соняхах, і поряд, із соняхів, ще одна жінка, напівоголена… Я і досі не можу отямитися, наскільки це точно і тонко.