Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

— Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

— Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, — підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

— Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. — сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

— Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, — сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент–готелі», і ще про якусь фірмачку–дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По–моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.

Спостерігаючи за зосередженою серйозністю свого «двійника» перед монітором редакційного компа, я розумію, що для нього головне — не жінки, яких він там знаходить, а таки сам процес цих пошуків. Схиблений на процесі — це вже точно. Часом під настрій мимоволі починаю його підцикувати. Кажу, шеф заходив і казав, що у компі знову якийсь вірусяка поселився.

— І його звати Вікя? — легко підіграє мені він.

Іншим разом я згадую про генеральшу, мовляв, скоро генерал приїде на побачення, а чи про ту з Козови, що вечорами маструбує під його вуркотання. Але генерала Вікя пропускає повз вуха, а про Козову каже, що нарешті треба зібратися і поїхати.

— Наприклад, ти був у Козові? — перепитує він мене.

— Вважай, я там народився, — відповідаю йому щоразу одне і те ж.

А чи, наприклад, починаю про його улюблену дієтичну «Колу–лайт». І на колу він реагує жвавіше, ніж на генеральшу з мастурбаторшею.

— А знаєш, любий друже Вікя? — я йому, начеб між іншим. — Хіміки недавно дослідили, що твоя дієтична кола вбиває всіх сперматозоїдів через хвилину після того, як вони у ній опиняються.

— Це ти сам придумав? — буркає він мені.

— Та ні, вчені довели… Коли сперматозоїди потрапляють у Колу, вони здихають.

— І в дієтичну?

— Нема різниці. Так написано.

— Чувак, вони що, ті твої хіміки, кінчали у колу, чи як?..

— Не знаю. Але твоя дієтична кола — непоганий контрацептив, май на увазі.

— Оцет все одно краще, — вдає байдужого Вікя, і розмова начеб забувається, але після того весь наступний тиждень я не бачу у нього на столі «Коли–лайт».