У парку зазвичай малолюдно, а то враз якась кістлява задрочка стала й вилупилася, поки я свого дуба обнімав. А коли наші погляди зустрілися, чкурнула не озираючись… Зазвичай я обираю найгрубшого, середнього із п’яти, що ростуть півколом на початку алеї, одразу за шеренгою лип. Йому ще далеко до столітнього, і, як не крути, дивно виглядає, коли обнімаєш такого ще нестарого дуба. І хоч начебто кому яке діло, але я все одно стараюсь, аби менше хто бачив. А тут та жінка наче з–під землі. І потім, буває ж таке, я зустрічаю її у нашому вузькому редакційному коридорі.
— О, то ви наш новий працівник! І за що нам така честь? — почала вона, і я зрозумів, що це та сама, що бачила мене у парку.
Струнка, чорноока, чорноволоса — я завжди таких боявся. Ще бабуня у дитинстві все циганами лякала. Але було щось у ній і принадне, може, високі груди під тонкою кофтинкою, а чи тонка довга шия, і я незчувся, як через хвилину уже сидів у її кабінетику з вікном у двір, на гаражі, слухав булькотіння електрочайника і слухав слова цієї жінки. Ми були приблизно ровесниками.
Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.
— О, приїхали! — зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. — Шефуньо і його сраколиз! — випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо–єлейним. — А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? — пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.
— Я не п’ю…
— Та до чаю!..
— Навіть до чаю.
— І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? — щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:
— Я своє вже відпив, — вирішив я одразу розставити всі крапки. — Тим більше за вливання.
— О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. — показала своє чорне піднебіння вдова.
І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по–англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції — повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.
Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» — мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він — майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, — кажу, — відгребися! Мене баби вже не цікавлять», — але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.
У мене — риболовля й чорна кава без цукру, а ще — ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба — три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.
А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й — у двері.
— Ти куди? — підняв голову Вікя.
— Голова!.. — тільки й устиг видихнути у відповідь.
— Ок! Я на місці! — кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.
Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу