Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Поки летіли над Сахарою назад, у Європу, Йосип дещо протверезів.

— Че–ервону–у ру–уту–у! Не шу–укай ве–ечорами–и! — починав він разів надцять, і над Сахарою це було справді в кайф, я навіть сам пробував йому допомагати.

А після приземлення у Франкфурті–на–Майні, у туалеті аеропорту, ми зустріли поляків, що були приблизно у такому ж стані, як і ми, і вони видалися нам після Африки близькими земляками, майже ріднею, хоч тепер я навіть імен їхніх не можу пригадати. І знову пиво, і до пива… Потім ті поляки десь пропали, а ми заблудили. Там же той аеропорт — як пів нашого міста, а ще ж з конячою дозою в голові… «Бундес» і поляки — це вже для мене якась карма, начеб і справді повторення історій, і щоразу з поганим кінцем.

А ще я деколи думаю, що Анжелка рано чи пізно, а таки мала знайтися. Що це також було наперед визначене — повернення до витоків, до Африки… Я міг ще тоді у Сьєрра–Леоне знайти собі якусь чорненьку. І може б, так і зробив, якби спершу Джон, а потім льотчики менше лякали СНІДом та іншою заразою.

І все ж Джон хоч час від часу, а таки шукає мені заробіток. Одного разу навіть пропонував стати заготівельником букового шпону у бережанських лісах. Як у тому анекдоті: спочатку була справа, потім — кримінальна справа. «Це проект на сто штук баксів», — не вгавав тоді Джон. «Їм буде дешевше мене вбити, ніж заплатити», — як міг, угамовував його тоді, я знаю, що кажу. Йому там, у Києві, тільки й залишається, що дурня клеїти, і за це ще й башляють. Хоча, з іншого боку — все та ж боротьба за виживання. Він тоді сам ледь викрутився: довелося продавати якусь там пилораму, ще щось.

Краще вже виставки. Це йому набагато краще вдається, а про ту пересувну, що він нам пробив через Укрзалізницю, то взагалі варто розповісти окремо. Можливо, це найкраще за весь час, що йому для усіх нас вдалося придумати. Йому, Джонові–Катонові, або Іванові Полотнюку, або ж просто Джонові, моєму другові, і братові, і кумові, і першому чоловікові моєї сестри Інки, батькові Джона–молодшого…

Спочатку був Харків, потім — Київ. З наших приїхали майже всі. А сам я як заліг на верхню полицю купе, то майже всю дорогу і проспав. Лише коли зліз випити чаю, то познайомився із сусідом, якимсь росіянином. Його, до речі, ледь серце не схопило, коли я одноразовий пакетик із склянки витягав.

— Зачєм? Крєпчє будєт! — замахав він руками.

А свій чай він так і сьорбав із пакетиком, і навіть з ложечкою у склянці, наче у тому анекдоті.

У Харкові був готель, а у Києві ми всі ночували у Джона в однокімнатній квартирі на Оболоні.

— Джоне, ти — як джин, той, що з пляшки, — сказав Йосип.

— Тільки без пляшки! — робив серйозне лице Джон…

А десь зовсім поряд, на Сошенка, була моя просто Марія. Я навіть набрався сміливості та нахабства й зателефонував. Слухавку взяла її донька — і перший раз я не відповів. Потім я набрався сміливості й нахабства ще раз, але відповіла знову мала, і я запитав: «Свєта, як здоров’я?». — «Спасіба, харашо!» — «Поклич, будь–ласка, маму…» — «А мами нєт», — була відповідь…

— Ти мені тепер, відколи посивів, усе більше нагадуєш нашого Петровича, — сказав мені Джон, коли у якийсь момент ми удвох залишилися на кухні. — І хвіст, і борідка!

— Ну, у Петровича аж ніяк не борідка.

— Ага! Є посмішка — нема обличчя. Нема посмішки — є обличчя… — сказав Джон. — Я й досі пам’ятаю його науку. Таких портретистів зараз і нема вже. А він там як, ще трясе бородою?

— Та нормально, в Англії, вже десь із півроку там… Мав там персоналу, в Лондоні, а тепер гостює.

— А як там його музей?

— Та нічого.

— Побачиш — передавай вітання. До речі, нещодавно заходив на його сайт, там він виставив купу нового!

— Обов’язково, — пообіцяв я. — Петрович — це глиба!

Потім ми ще раз згадали Петровича, коли мова зайшла про жіночий портрет, все–таки він був першим, хто починав ще за Союзу. Тепер таких портретистів і нема. Хіба он Ростик Кортеліс (наш Карлсон) з Франківська не дає згаснути традиції. Але це, звичайно, вже більше бізнес, ніж мистецтво.

Тоді, на Оболоні у Джона, Ростику як найхудішому дісталася розкладачка, а два товстуни — Йосип та Паша — (Павло Бондарчук, що приїхав з Кам’янця, як завжди, не сам, а з дівкою) — мусили вкладатися на двоспальному дивані втрьох, ну, а я (мене вони називають Довгим, вочевидь, від прізвища Довгань) — на розкладному кріслі. Бо якщо вже Довгий, то ясно, що на кріслі! Мав ще бути Вершенко з Одеси, ще одна душа компанії. Ми його чекали до останнього, але так і не приїхав. За припущенням Йосипа, не інакше десь завис, бо ж усі плітки, як завжди, збираються у Львові. Але Джон спростував, виявляється, саме у ті дні Вершенко захищав кандидатську з ботаніки.