Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— За естетику постмодернізму навіть гріх не випити, і особливо — за суспільство споживання! — сказав я і налив собі мінералки.

— І за естетичний прорив! — додав Йосип.

— До речі, Йосипе, ти мені ще з Дакара винен двадцять баксів, — нагадав я йому про наболіле.

— Вибач, не про тебе. Це вони про мене, — буркнув Карлсон.

— Про те, хто з нас більший жид? Ага, забавні теми нашої молодості!

— Двадцять? А чому тільки двадцять?! — щораз у своєму стилі відповідав Йосип.

Я не сумнівався, що сам Ростик і почав цю тему, він завжди підозрює нас в антисемітизмі, але поки що нам вдається його переконати, що це не так. І навіть з Йосипом вони щоразу сходяться на тому, що саме єврей, та ще й вірменин, Параджанов зняв найкраще українське кіно!.. І цього Ростику досить для примирення. На мою пропозицію налити по повній, як завжди, за старичка Параджанова він і собі налив сочку. І Йосип налив, але не сочку… Тоді я ще не знав, що після Харкова Йосип «розв’язав», і аж тепер, звичайно, все зрозумів. Нарешті дійшла причина отієї його гарячкуватої піднесеності, бо ж потім, я знав, після другої–третьої ми вже від нього мало що почуємо.

— Дивися, Йосипе, а то голова буде боліти, як у мене! — спробував я його схаменути, але він не звернув уваги на мої слова.

— Ґламур — феномен цифрової епохи! — тим часом виголошував Ростик–Карлсон звичним для себе речитативним криком. — Цифрова картинка — це нова модель буття… Але принаймні це ще можна дивитися!

— Дивитися треба, бля, в оба! — вставив миттєво розчервонілий Йосип, йому було вже по цимбалах, що дивитися і куди йти.

За нову модель буття я про всяк випадок запив ще й третю таблетку, голова майже пройшла, зате одразу ж кинуло в піт. Що ж, принаймні для голови — це добра ознака. І невдовзі я вже мав ясну голову і, можна вважати, легко відбувся.

Джон з Карлсоном і далі косили під інтелектуалів, крутячи все ту ж саму платівку про естетику постмодернізму та дискурс ґламуру. А я прикинув, що вони й з вигляду схожі, обоє широколиці, гостроносі, та ще й із борідками–іспанками, могли б і з телевізора виступати.

— Вам би ще по камізельці — і можна у телевізор! — відвалив я комплімаж колишньому шваґерові, але він не догнав.

— До речі, на зміну вашому ґламуру вже поволі приходить треш, — понуро буркнув Джон. — Не треш, а — «треш»! Іншими словами — стьоб з вашого ґламуру, ось і ключ до всього!.. Екзистенція шоку. Естетизація підкреслено шокуючих явищ — ось що людей, які мають бабки, зараз посправжньому цікавить… І в мистецтві, і в літературі, і в кіно — те саме.

— Наречена у куфайці, — сказав Карлсон.

— Гівно на виделочці…

— О, ото і воно… Ти знаєш, Довгий, ти вгадав, гівно тепер в ціні, особливо у мистецтві, — несподівано підтримав мене Джон.

Він, мабуть, думав, що я продовжу, але я промовчав.

— Якби я почав на весіллях молоду у куфайку вдягати, уявляю! — розвів руками Карлсон.

— А ти спробуй, — понуро буркнув Джон, він не любив, коли його починали підцикувати.

І все ж із Джонової інтонації, поки ми обмінювалися компліментами, я зрозумів, що він дуже стурбований Йосипом. Бо ж попереду ще сім, включно з київською, виставок, і йому ще везти нас від Фастова й до Деражні.

— Людей, які мають бабки, цікавлять бабки! — не вгавав Карлсон.

— Давайте за бабки! — сам собі налив добряк Йосип. — Ну, і за естетичний прорив! — підморгнув він мені. — Як у Сенегалі…

— І за рівень тестостерону в крові! — подав голос Паша. — Я — за нормальний, чоловічий… Схильність до агресії, полігамії і тому подібне. Я — за жінок! Краще — за жінок!

— За жінок будемо третю, — сказав Йосип і перехилив до дна.

Втім, нікому з питущих, крім Йосипа, що «розв’язав», так–от зранку напиватися не хотілося, навіть Паші.

Як не дивно, але потім ми все–таки потрапили на власну виставку. Нічого особливого, ні ґламуру, ні трешу, а так, як завжди, одні розмови. Старі роботи старих друзів. Після відкриття й фуршету ми розбрелися, хто куди, і тільки Йосипа, який вже не міг стояти на ногах, Джон відвіз на таксі до себе на Оболонь, а на вечір й усі інші туди позлазилися. Йосип зайняв весь диван, а попробуй перенеси такого кабана, і Паша з дівкою спершу мусили тиснутися біля нього, аж поки не розбудили, а тоді всі троє подалися начебто за горілкою.

Отож я залишився сам, якщо не рахувати бідного Ростика на балконі. Але поки наш франківський Карлсон на Джоновому балконі давав хропака, я за звичкою включив телек і цілий вечір дивився безконечний фільм за участю Роберта Де Ніро, а потім не міг заснути й мимохіть тренував пам’ять спогадами про розмову з Джоном. Хоча спочатку я думав про кіно і Роберта Де Ніро, а вже потім про Джона, й Інку, і всю нашу родину.