Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Сашуня слухає це, наче дитина, широко відкривши очі, і надто серйозно все це сприймає, бере до серця, і тому я стараюся менше про всякі там темні сторони, більше позитивних емоцій. Йому подобається, коли я згадую про різні тамтешні наїдки, і я намагаюсь його не розчаровувати.

Проте сам Сашуня не хоче нікуди їхати. На відміну, скажімо, від хлопців із галицьких містечок, які мріяли про мандри, тобто поїхати, а потім вернутися й звиздіти про це на кожному кроці. Колись у мої студентські роки у Львові загальні заздрощі викликало лише те, що в одного мудили була дружина — латвійка. Але я не чистий галичанин, по мамі я волинянин, і мене, чесно кажучи, їхні містечкові галицькі комплекси мало гребуть. І у Сашуні також цього нема.

Сашуні про всю ту «Европу» чи «Гамерику» подобається просто слухати. А мені — більше про ліс. То щоб приємне з корисним, я часто Сашуні ще й про ліс розповідаю, але так, як він хоче, — про американський… Бо коли я був в Америці, лише півтора місяця, зате за кошти американських платників податків, то й там ліс знайшов. Там, де я був по одній крутій програмі, у яку мене ще встигла запхати Анна–Марія Кі, у Північній Кароліні, у горах Аппалачах, і в Джорджії, де сосни сусідять із пальмами, і у Нью–Джерсі на високому скелястому березі Гудзону ростуть вічнозелені кущі…

Крім лісів, ще один найкращий спогад про Америку — це те, як я там ловив рибу. Це був різновид форелі у річечці поблизу будинку мого знайомого Пола Гувера в Ешвілі, і в гирлі Саванна–рівер, до того ж у дощ, та ще й на тлі величезного сірого авіаносця, що стояв там на якорях. А потім ми поїхали купатися в океані, де хвилі розбігаються аж від Африки. Це приблизно на широті Марокко, і навіть на початку листопада вода була нехолодна, тільки хвилі як для купання надто високі… А може, не випадково мене потім з Йосипом Джон закинув ще й у Дакар, звідти, власне, ті хвилі і беруть розгін…

І про те, як я упав з коня на Атлантичному узбережжі, і про тамтешніх котів я також розповідаю. Але Сашуня рідко про що мене запитує. Хіба якісь дурнички на кшталт, чи бачив я, як ростуть в Америці ананаси? І я йому відповів, що в Америці вони не ростуть. Хіба десь у Флориді, але до Флориди я тоді не доїхав.

Це ми так з Анною–Марією Кі планували у весільну подорож до Америки, але врешті–решт полетів я сам. Зате удвох ми були в Парижі. А тоді ще й у Римі. Моя старенька Кі любила повторювати: «Хто не бачив Італії, той не може бути художником!» Судячи з усього, вона й досі так вважає, може, навіть більше, ніж тоді. Телефонує мені інколи з Венеції або з Доломітових Альп, часто по п’яній. Востаннє, здається, саме звідти… Вона зараз там працює на якусь арт–галерею. Але я не хотів бути її річчю. Ні тоді, ні тепер. Тоді я вибрав горілку, а тепер, мабуть, уже пізно щось вибирати.

Кі тепер замужем за якимсь стариганом–італійцем. Наприклад, я так і не зміг полюбити Італію, можливо, мав на те мало часу. А може, я просто північна людина. Коли ми тоді подорожували Італією, мені не пощастило натрапити хоча б на один паршивий ліс. Кі й досі про це пам’ятає.

— Приїжджай, — каже, — Яцеку, я повезу тебе в ліс. Тут Доломітові Альпи, така краса!

Що ж, найчастіше у житті саме так і виходить: омріяне отримуєш лише тоді, коли воно нафіг уже не потрібне.

— А як же твій чоловік? — питаю. — Не приревнує?..

— Ні, — каже вона. — Йому все одно. Він уже старий.

— Та і я вже старий, — відповідаю я їй.

— Не вірю, що аж настільки, що не хочеш у ліс. — Її вишуканий польський гумор мені завжди подобався.

Однак проблема ще й у тому, що моя колишня, моя мила й добра Анна–Марія Кі, ще й білявка… А після Праги всі білявки світу враз стали мені байдужими. До того я остерігався лише чорнобривих «циганок», а тепер ще й по білявках пас. Це як сир із сметаною і редиска в ньому, я ніколи не любив цієї суміші.

Може, через те і знайшлася Анжелка, моє шоколадне щастя, що від тих білявок мене тепер вже просто нудить. І хоч колись траплялося, що всі жінки раптом зливалися у моїй голові в одну, але тепер — то майже ніколи. Бо все–таки я любив різних жінок. Але, здається, лише одна Анна–Марія Кі любила мене більше, ніж я її. Здається, й досі любить. Рятувати мене вона також пробувала найпершою, і, можливо, прояви вона трохи більше терпіння, у неї це вийшло б найкраще. Хоча, може, тоді ще було трохи зарано мене рятувати? Тоді зарано, а потім — то уже запізно…

Вона називала мене Яцеком, а я її просто: Кі. Починав з кіці, а дійшов до Кі, бо їй не подобалося «кіця», а Кі вона вважала чимось загадковим, майже східним. Вона була схиблена на східній культурі і все збиралася хоча б на півроку звалити на Тибет. А тепер он спивається у тій задрипаній Венеції.