Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

І досі у селі збереглося фото, де він у польському військовому кітелі з характерними, розцяцькованими візерунком петлицями. А коли я мешкав у Варшаві, то деколи згадував діда й думав, що ходжу його стежками. На початку 20–х, коли він тут служив, то будинок Сейму та Сенату на розі Пєнькної лише будувався… Але той старий крислатий дуб у їх дворику, що я з ним вряди–годи обнімався у своїх походах з крамниці, мого діда ще мав би пам’ятати.

Ще тоді під «Пінгвіном» з чекушкою на столі, розповідаючи Сашуні й Оркові про Харків, я мимохідь згадав, що один колега, мовляв, захистив дисертацію з ботаніки і не приїхав. Мовляв, скоро стане професором, жартував я. Це я мав на увазі друзяку Вершенка, у тій поїздці нам його справді не вистачало. Тоді Сашуня це начеб повз вуха пропустив. Але через два дні, коли ми товклися на тому ж бульварі, під тим же «Пінгвіном», він по–змовницькому нахилився до мене і каже: «Слухай, треба захищати докторську… Ти про це не думав?». — «Ні, — кажу. — Ти про що?» — «Мені один у дурці сказав, ні, він нормальний, він там просто на вахті чергує на підміну, що професорові найлегше знайти роботу. А потім їм платять і пенсію, і зарплату». — «І що?» — питаю. «Нічого, — каже, — але ж професор — то навічно, ти можеш подумати». — «Куди вже мені, — кажу, — думати?» — «От якби ти став професором. Це ж!.. І!.. І!.. — задихався від напливу думок Сашуня. — Це просто десять тисяч років щастя, коли ти професор!» — несподівано закінчив свій пафосний спіч наш відставний коляр.

До цього моменту я ще не чув, що так довго в людській уяві може тривати щастя. І тим більше не чув, що для цього треба всього лише стати професором.

Джон ще у Києві обмовився, що сценарій до фільму писатиме ціла бригада, де є навіть хтось із Коломиї… Він, коли телефонував, то, як завжди, був під легким шафе й так і сказав: гуцули приїдуть, і щоб я їм показав місто. Що ж, гуцули, то й гуцули, все ж краще, як москалі. Їх там має бути ціла писательська сімейка, тих вуйків: свекор, зєть і ще там хтось. Джон так і сказав по–галіцуськи — «зєть», і ще назвав якесь кумедне прізвисько, але я не розчув.

— То, щоб ти знав, цей лисий чорт як нап’ється — усцикається. Принаймні додому його не веди!

— Яке додому! Шутіш? — відповів я йому тоді. І ще хотів додати, що у нас є кому усцикатися, маючи на увазі його Джона–молодшого, але просто пошкодував Джонових батьківських почуттів.

А через пару днів ті сценаристи таки приїхали ранішнім козятинським (по–старому козятинським, бо тепер він лише до Шепетівки), гамірливою компанією зійшли на тернопільський перон, і ми з Сашунею, який нав’язався мені того пізнього ранку біля кіоску з гарячими пиріжками на Чорновола, пішли їх зустрічати. І я навіть здивувався, що їх вивалилося з вагона так багато.

Коли Джон ото згадав про гуцулів, то у першу мить я уявив собі тих тіток у куфайках, яких пам’ятав з дитинства і які кожного вересня приїжджали у сусіднє село на збирання буряків. Чомусь саме їх, а ще, може, того п’яненького дядька, який, коли ми від школи перший раз попали у Карпати на екскурсію, бідкався під крамницею у центрі Ворохти, що, мовляв, понаїхало туристів і поїли всю зелену цибульку. І здалася йому та цибулька?.. Хоч був серед моїх знайомих і найкращий у світі гуцул, мій однокурсник Ілько, який, якщо чесно, то насправді й навчив мене фотографувати. І ще смажити яєчню на маслі, відтоді я її інакше і не смажу. А я навчив його смажити її з кропом. Тоді у Львові не так–то легко було купити навіть кріп, і я їздив за ним аж у центр, на Галицький ринок.

Колись я гостював у Ільковому селі під Надвірною, а одного разу в ті часи, коли ще ходили купони і була найбільша інфляція, він із Франківська привозив якусь літню німецьку пару, і я трохи поводив їх містом, провів невелику екскурсію у межах центру. Виявилося, той німець колись воював у Тернополі і біля якоїсь церкви поховав свого товариша, але того місця ми так і не знайшли.

— Там, за рікою, була наша батарея, всього вісім гармат, — коли ми стояли на набережній, показав він рукою на Загребелля, а Ілько переклав.

— Ага, «За рікою, в затінку дерев» [2] Роман Е. Гемінґвея. , — сказав я, а німець через Ілька відповів, що багато разів тоді бігав греблею туди–сюди під обстрілом, бо служив зв’язківцем, а кабель часто обривало вибухами.

А коли прощалися навпроти кафе «Космос» на Острозького, старий тицьнув мені папірець у 20 баксів — це коли середня місячна зарплата дорівнювала десяти. «Бери», — тихо сказав Ілько, і я взяв. Тоді, на початку 90–х, ми з Орком ще з тиждень їх пропивали…