Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Вуйку, просніться!.. — звертався до нього «зєть», що практично не замовкав.

Але що б не казав «зєть», до кого б з їхньої компанії не звертався — до філософа чи й навіть до п’яної дівки, що час від часу відверто клювала носом, — усе це було адресоване ще одному симпатязі з обличчям мавпячого короля із «National geographic channel». Вочевидь, він був у них за головного. Це, напевне, і є «свекор», вирішив я. А «зєть» тим часом замовкав після кожного його жесту і взагалі дивився на свого «свекра» безмежно відданими, майже закоханими очима. «Рідко кому так щастить із зятем», — подумав я. Може, він і дочку його взяв тільки тому, що самому вийти заміж за «свекра» не було можливості?

— Мистецтво — то провокація, інакше нема сенсу, — це нарешті подав голос ще один, що Джон його, вочевидь, мав на увазі під «лисим чортом», бо він і справді був лисим.

Хоча якби сказав «ходячий скелет» — теж не помилився б. Худий, аж прозорий, наче з воску, з худими довгими руками чолов’яга похитувався над столом у позі жука–богомола. А я, пригадавши Джонову засторогу, вигнувся й нишком зиркнув під стіл. Ще вроді сухо, але ж із ким не буває.

— Валавалавал, — перейшов на англійську балакучий «зєть».

— То культова річ! — нарешті докинув слівце і «мавпячий король», той, до кого він звертав свої слова.

Йшлося чи то про якийсь фільм, чи сценарій, я не розібрав, та й не дуже уважно слухав.

— Цифрова картинка — це нова модель буття, — продовжував симпатяга «зєть» після паузи.

— Хай живе! — сказав я і щиро пригубив за це своєї еспресо без цукру.

Сашуня також підняв свою склянку без соку.

— Валавалавал… — повторив «зєть» і подивився на нас із Сашунею, як на ідіотів. — Це моделювання квазіідеальної, квазірайської реальності. Тут будь–яка справжність недоречна в принципі! — Він кидав віддані косяки на свого «короля» й аж підстрибував від полемічного екстазу, хоч йому ніхто не заперечував. — Імітаційність, загальна байдужість, абсолютизація пороку, культ насолоди, багатства й розкоші, й усе це у форматі попси!.. — І дивна річ, чим довше він говорив, тим усе більше чомусь нагадував мені нашого Карлсона — Ростика Кортеліса.

Я хотів було запитати про Ростика, може, щось чули нового, але передумав уплутувати друзяку. Це викликало б якісь додаткові питання і лише затягнуло б час, а я поспішав на побачення. Я поглянув на Сашуню, а Сашуня — на свою порожню склянку.

— То візьми собі ще соку, — сказав я.

— А пиріжки тут є?..

— Пиріжка я тобі потім куплю, — пообіцяв я йому.

— Не люблю попси, — підсумував «мавпячий король–свекор».

— І тоді хто нам ставить? — з милою посмішкою своїх пухких уст звернувся до присутніх «зєть».

— Ну, ясно хто! — стенув сутулими плечима лисий і ще щось бовкнув про тернопільських дівчат. Виявляється, він звертався до рудого, що запитував мене про Дубову. І поки з рудого дерли лаха, я подумав собі: «О, майже брат!..»

А ще виглядало кумедно, коли «зєть», «свекор» і той мовчазний вуйко сіли, мов горобці на дроті, на одну лавку вряд, і в усіх у лівому вусі стирчало по золотому кульчику. Напевне, це у них там зараз струя така?

У мене ж ще з «бундесу» — два залізних, і це їх, мабуть, трохи гнітило. Їй–бо, як малі діти!.. А ще тату — хвіст ящірки з–під коміра, мій власний сивий хвіст і борода — це, я ще на вокзалі помітив, їх здивувало і взагалі не сподобалося. Звичайно, їхні золоті кульчики на тлі моїх виглядали дещо похабно, але ж, як кажуть, хто на що вчився. Тільки у лисого кульчика не було. Він час від часу витріщав очі і після звертання: «Чуваки!..» — робив довгу паузу.

— Їську, я тебе просто люблю! — вигукував у відповідь «зєть», і лисий на деякий час заспокоювався.

Тоді я намацав у нагрудній кишені пучку кропу, дістав і понюхав.

— Ялівець? — помітив мій жест лисий.

— Ні, кріп.

— І що, вставляє?..

— Ще й як!

— З ялівцю роблять джин, — сказав він.

— А з кропу — малосольні ог… г–г–г… — обірвав я себе на півслові.

Тьху ти! Може, й пронесе?

— Ги! Г–г–г–г–г… — підхопив мої слова лисий, мабуть, вони видалися йому вдалим приколом.

Я ще раз, задля годиться, точніше, для чистого сумління перед Джоном, запитав, чи хотіли б вони оглянути місто, і лисий навіть почав відривати свою запалу задницю від лавки, але інші сказали, що екскурсію вони зроблять собі пізніше. Мовляв, куди поспішати, готель замовлено і тому подібне.

— О, чуєте, який дощисько фігачить! — раптом гукнула дівка, і це було перше й останнє, що я від неї почув.