Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Але міста ще й тоді не було. А потім, у якийсь момент, непомітно для мене самого, воно мене просто схавало. Проковтнуло не пережовуючи, і я опинився у його шлунку на самому дні, серед інших неперетравлених решток. Серед тих решток, які, якщо з часом остаточно не перетравлюються, то просто розпилюються з газами…

З мого заґратованого вікна на першому поверсі гуртожитку комбайнового заводу було видно лише шматок газону перед входом у бар «Нива». Над тим баром я і жив. Чарка на столі, небо на руках — це був тоді найпопулярніший мій мотив, і найпаскудніше з усіх можливих відчуттів того періоду — це коли знову починаєш тверезіти… Я тоді фотографував лише весілля й випускні, та зрідка — котів. І якби не випадкова участь у випадковій виставці і знайомство з Кі, яка невідомо звідки взялася там, то все це саме так і закінчилося б. Кі поселилася в готелі «Україна», і я проводжав її під дощем. Ми ступали старою рожевуватою кам’яною плиткою, яка, намокнувши, набула ще більш приємного гранатового відтінку, і вона тоді вперше взяла мене під свою парасолю.

А недавно плитку на бульварі почали зривати й міняти на нову, більш сучасну. Це несподівано викликало у мене бурю емоцій, і ми з Орком мали про що півдня говорити під «Пінгвіном», а потім ще й із Вікєю у редакції. Ностальгія за старою тротуарною плиткою — це можна назвати ще й так. Я й Джонові розповів про цю плитку і про те, що, мовляв, полюбив це місто, лише коли звідси поїхав, на що Джон відповів, що у кожного свій бзік. Він у ті дні хотів говорити лише про кіно. Його новим культом тоді був Міша Чорний, якого Джон мірив на головну роль.

— А Мішка Чорний — хароший артіст, — сказав я йому тоді дослівно, словами старого Коцюлима.

— Пам’ятаєш Мішку?

— Ще б пак! Він колись у нас в театрі все переграв, що хотів: і Гамлета, і Калігулу…

— Розумієш, уся проблема в акторах! Наші актори занадто театральні, а в кіно треба трохи інших якостей. Мішка, по–моєму, зможе, — Джон зробив паузу на кшталт театральної. — Суть задуму яка?.. Наш герой — архіваріус, і щось там викопав у архіві про тернопільські підземелля… А сам живе у мансарді, майже на даху. Тут і містика, і реальність. Ус е переплелося. Середні віки і наш час. Два паралельних сюжети.

— То це для того ти говорив про дахи, щоб я познімав тобі міські дахи у центрі?

— Так, треба трохи свіжих фоток з натури, от я і подумав, щоб не посилати чужого. Та й тобі, напевне, бабки не завадять? — як завжди, не забував про мене Джон. — Це мають бути хороші кадри. Упіймай сюжет!.. Треба справити враження на спонсора.

— А ти там ким?..

— Я?.. — здавалося, Джон тільки й чекав цього запитання. — Помічник продюсера, скажемо так! Це має бути український серіал — обов’язкова умова, щоб україномовний, і такий, щоб усі ахнули! Легко і красиво!

— Щось у лісі здохло! Невже щось з того вийде?..

— Ми й тобі роль дамо, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки, — ще раз нагадав мені Джон.

Та мені–то на фіга?.. Слухай, а якісь жіночі ролі там є?

— Я ж тобі кажу, головний герой обитає у мансарді з виходом на дах, там значна частина дії і відбувається, у нього є кохана жінка, яка його зрадила чи зраджує, і є антипод… І є середньовічний двійник. Час наче повертається… Нагадай, до речі, коли було засновано Тернопіль?

— У 1540–му…

— Точно?

— Та ніби так.

— Чуєш, а заснував місто хто, Тарнавський?.. У Тернополі ж є вулиця Тарнавського?

— Ні, Тарнавський — це трохи інше. Це генерал УГА — Мирон Тарнавський, український генерал… А той, що заснував, — Ян Тарновський, польський магнат.

— Ага, той — Тарнавський, а цей — Тарновський, ясно, — повторив Джон.

— Знаєш, я тут також придумав собі двійника. Я кажу на нього «Вікя». Яків, тільки навпаки, — перевів я тему на жарт.

— Ну, напевне, у кожного десь є свій двійник, — просто і по–філософськи розсудив Джон, мабуть, у цей момент йому було просто не до жартів.

— Та ти не зрозумів. Він ніякий не двійник.

— Я зрозумів, але зараз не про те. Ти мене чуєш?

— Чую.

— Слухай, мені тут для спонсорів треба цю тему розвинути. Про цього старого магната Тарнавського і про заснування міста…

— Тарновського, — поправив я.

— Так–так, Тарновського… Ти щось детальніше про це можеш знайти?

— А з чого ти вирішив, що він був старим?

— Ну, не знаю. Але, здається, краще, щоб він був старим… Щось би про нього детальніше?

— Ну, можна, звичайно. Але простіше зайти у нет…

— Віриш, не маю часу. Зроби це для мене і скинь на мій е–мейл! Ну, якщо неважко?