Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

«Які зміни вніс оповідач у свої відповіді під час цього опитування? Негативні: він не вважав за потрібне згадувати про таємне листування між Мартою Кліффорд і Генрі Флауером, про сварку всередині і поблизу від ліцензійного закладу Барні Кірнана і Ко, з обмеж. Відп. Мала Брітн–стріт, 8, 9 і 10, про еротичні імпульси і наслідки їх, породжені ексгібіціоністичним актом Гертруди (Герті) з невідомим прізвищем…»

Що ж, уже 636–та! І вже 9.30 — якраз час ушиватися, а шофера з газетами все нема. Вирішую, що салатик із капусти і житня булочка з висівками в «Анастасії» — якраз те, що мені зараз треба, замикаю на всі три ключі редакцію і, залишивши на дверях записку: «Буду скоро», спускаюся французькими сходами на перший поверх у кафе.

Віднедавна я вибираю ту половину зали, де не курять… Через два столики — вже немолода пара, приблизно мого віку. Вона тримає його за руку, посміхається і щось говорить. Він також посміхається і зрідка відповідає, потім вона починає читати з папірця. З цього, як вона це робить, імітуючи пальцями хвилі і розхитуючись корпусом у такт своїм словам, можна припустити, що це вірш, можливо, навіть власний… Що ж, у цьому місті завжди була певна критична маса ненормальних. Це, зрештою, і робить його нормальним містом. На жаль, я зрозумів це лише недавно, коли багато чого вже не повернеш. Як і того Тернополя початку 90–х, хоч і з напівпорожніми прилавками крамниць, та з великими надіями на переміни!..

Хоча певний час після того, коли я врешті–решт сюди вернувся (Орко називає це відсутністю присутності), ми існували начеб паралельно: я і це місто. Деколи мені здавалося, що його, міста, начеб і зовсім нема. Тобто якесь нагромадження будинків, між якими курсували тролейбуси, якісь уривки дитячо–юнацьких вражень і навіть родинних легенд були, але місто, як живе і єдине ціле, принаймні у моїй голові, лише починало складатися.

У перші дні і тижні це нагадувало дивну мозаїку з того, що можна було помацати і відчути на дотик, запах та смак, і водночас якісь уривки розмов, клапті снів або й просто інтуїтивних поштовхів і метань… Орко каже, що й він пережив щось схоже, коли після служби в армії повернувся у зовсім інше місто. Начеб і те саме, але зовсім інше. У мене ж узагалі були хіба лише якісь фрагменти міста: озерне плесо серед міста, наприклад, а чи «Сніжинка», і «Стара Піцерія», де на касі сиділа одна моя однокласниця, і ще, можливо, старий трудяга «Герой Танцоров», який, втім, ще й досі на плаву… А ще — гострий запах квітучої бузини на якійсь крутій вуличці і ті кам’яні, рожевуватого відтінку, приємні для ока плити на бульварі. Ці плити пам’ятали підошви і мого тата, і мами, і мої з Інкою, звичайно, також.

Інколи ще виринав сачок для метеликів, і струмінь із фонтана, що його можна було затуляти рукою, і центральний універмаг напроти, і кафе «Космос», де мама під час подорожі від однієї бабці до іншої (з Горині на Збруч) зазвичай годувала нас із сестрою котлетами.

Вже пізніше Тернопіль став для мене містом двох вокзалів. Спочатку — частіше автобусного, згодом — залізничного, коли я встигав між двома поїздами принаймні двічі обійти весь центр по периметру, скуштувати місцевого «Микулинецького», а одного разу навіть дати телеграму Яркові у Львів, що я, мовляв, лише за якихось дві години від нього і від усвідомлення цього мені на душі тепліше… Як не дивно, але Ярко її навіть отримав, і навіть швидше, ніж я приїхав.

Якщо вірити мамі, а підстав їй не вірити у мене нема, у пологовому будинку над цим озером я й народився, до того ж на очах у цілої групи студентів на чолі з професором місцевого медінституту, що якраз у цей момент проводили у пологовому свої заняття. Це сталося за два дні до католицького Різдва, а могло бути і раніше, оскільки я був дещо «переношений». А коли настав час їхати до пологового, тато попросив у колгоспі машину, і мама, ставши перед вибором — у район чи в область, обрала область.

Отже, моє повернення у це місто можна назвати ще й поверненням до витоків. Пам’ятаю, у ті весняні дні було багато сонця, пташиного щебету, багато нових облич, безконечних розмов, змісту яких уже й не пригадати, і, звичайно, багато пива. І пива, і горілки, і болгарського бренді, і ще албанського коньяку, приємного на смак і недорогого. Хоча, здається, той коньяк з’явився роком пізніше, вже перед самим розпадом Союзу, коли у Тернополі знімали «Івана і кобилу», а ми із новоспеченим шваґером, через одного його знайомого з кіногрупи, по приколу отримали ролі в масовці і записали по два дублі в епізоді з реквізитним пивом.