Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Від цієї миті події стали розгортатися перед очима Марії, наче кадри уповільненої кінозйомки, й вона спізнала таке відчуття, ніби вийшла зі свого тіла й спостерігає за собою збоку, ззовні. Помираючи від сорому, але докладаючи всіх зусиль, аби контролювати колір шкіри на своєму обличчі, вона ствердно кивнула, усміхнулася — й зрозуміла, що відтепер її життя безповоротно змінилося.

Фруктовий коктейль, розмова, як вона потрапила до цієї країни, адже тут холодно, чи не так? Мені подобається ця музика, але я віддаю перевагу «Аббі», швейцарці — люди холодні, а ви з Бразилії? Розкажіть мені про свою країну. У вас там карнавал. Бразилійки — дівчата вродливі, а ви про це знали?

Вона всміхається, вислуховує компліменти, іноді напускає на себе сором’язливий вираз. Знову танцює, але пильно стежить за поглядом Мілана, який іноді шкребе собі потилицю й показує на годинник у себе на руці. Вона вдихає запах, який іде від цього чоловіка, швидко зрозумівши, що відтепер їй доведеться звикати до всіляких запахів. Цей принаймні є запахом парфумів. Вони танцюють, сплівшись у обіймах. Ще один фруктовий коктейль, час минає. А хіба Мілан не сказав їй, що це має тривати не довше ніж сорок п’ять хвилин? Вона дивиться на годинник, він запитує, чи вона чекає на когось, вона каже, що через годину прийдуть її друзі, вона має йти з ними, її запрошено. Готель, триста п’ятдесят франків, душ після сексу (її партнер, заінтригований, кидає репліку, що досі цього ніхто не робив). Це вже не Марія, це інша особа, яка перебуває в її тілі, яка нічого не відчуває, тільки машинально виконує щось подібне до ритуалу. Тепер вона актриса. Мілан розписав кожен її рух, лише забув сказати, як прощаються з клієнтом. Вона дякує, він реагує мляво і здається сонним.

Їй бридко, вона хоче додому, але треба повернутись до кабаре й віддати п’ятдесят франків, а там уже новий чоловік, новий коктейль, запитання про Бразилію, готель, знову душ (цього разу без коментарів). Вона повертається до бару, хазяїн забирає свої комісійні й каже, що тепер вона може йти додому, хоча вуличний транспорт сьогодні працює погано. Вона не бере таксі, проходить усю вулицю Берна пішки, дивлячись на інші кабаре, на вітрини з годинниками, на церкву на розі (зачинена, завжди зачинена…). Ніхто не відповідає на її погляд — як і завжди.

На вулиці холодно. Вона не відчуває температури, вона не плаче, не думає про зароблені сьогодні гроші, вона перебуває в стані, подібному до трансу. Деякі люди народжуються на світ для того, щоб долати виклики життя самотужки. Це не добре й не погано, це — життя. Марія належить до таких людей.

Вона починає збиратися на силі, аби обміркувати те, що сталося. Вона почала тільки сьогодні, а вже почувається професіоналкою, їй здається, що вона вийшла на цю дорогу дуже давно, що робила це протягом усього свого життя. Вона відчуває дивну любов до самої себе, вона задоволена, що не втекла. А зараз їй треба вирішити, чи варто продовжувати. Бо якщо вона й далі піде цією дорогою, їй доведеться стати багато в чому кращою — такою, якою ніколи не була досі, в жоден із моментів свого життя.

Але життя навчало її — і дуже швидко, — що виживають лише сильні. А щоб бути сильним, треба або залишатися самим собою, або робитися кращим; альтернативи цьому немає.

Рядки зі щоденника Марії, написані через тиждень:

Я не тіло, що має душу, я — душа, що має видиму частину, яка називається тілом. Протягом усіх цих днів ця душа була набагато більше присутньою, аніж можна було сподіватися. Вона не казала мені нічого, не критикувала мене, не відчувала жалю до мене — лише спостерігала за мною.

Сьогодні я зрозуміла, чому це так: я давно вже не думаю про почуття, яке називають коханням. Враження таке, ніби воно втікає від мене, ніби не почуває себе чимось значущим і не відчуває себе потрібним. Але якщо я не думатиму про кохання, я стану нічим.

Коли я повернулася до «Копакабани» наступного дня, — мене зустріли там уже з набагато більшою повагою, — і з цього я зрозуміла, що багато дівчат приходять сюди лише на одну ніч і в них не вистачає снаги продовжувати. На ту ж, котра витримує перше випробування, дивляться як на спільницю, як на товаришку — бо вона спроможна зрозуміти труднощі та причини, або, якщо висловитися точніше, відсутність вагомих причин, які примушують дівчину обрати для себе такий спосіб життя.

Кожна мріє про те, що з'явиться чоловік, який відкриє в ній справжню жінку, подругу, наділену глибокими почуттями. Але всі знають, уже з першої хвилини нової зустрічі, що нічого подібного не відбудеться.