Лариса Денисенко - Відлуння - від загиблого діда до померлого

Коли ти подалася до України, я дещо зробив для того, щоб ти зустріла Марата. Бачиш, як воно, я почав відстежувати і його, коли в моїй голові промайнула думка, що можна вас звести і подивитися, що з того буде. Я прочитав, чим він займається, його проект виглядав переконливо, це справді переворот у медицині. Він шукав фінанси для його втілення, я обережно навернув його на сайт університету твого чоловіка, Райнера. Марат побачив, що можна скористатися грантом. Про еміграцію він замислювався і раніше, тож зараз отримав ще одну підставу для того, щоб розпочати оформлювати документи.

Ти запитаєш, звідки я про нього знаю, навіщо він мені потрібен? Усе просто. Його я не знаю, але я знаю його бабусю. Вірніше, не знаю бабусю, але знаю, ким вона була, чому померла і де її поховано. Ну що, почали палати залози під вухами? В Отто завжди палали, коли він лякався.

Ти вже здогадалася, я відчуваю це. Так, бабусю Марата, Майю Гетман, знищив та понівечив переляканий барон Отто фон Вайхен. Марат про це нічого не знає. Певне, і не дізнається ніколи, якщо ти не розповіси. Ти розповіси? Як я люблю оселяти в людях подібних лямблій, ну і як, ти будеш лікуватися, га, Марто?

Я знав, що Маратові треба буде доводити своє жидівське походження, тому він вимушений буде навідатися до Житомира, точніше, до того села, де мешкала його бабця. Я знав, що він обов’язково завітає до подруги своєї тітки, яка працює в ляльковому театрі, а ти шукатимеш музичну школу Лятошинського, що знаходиться на тій самій вулиці. Я ніколи не бачив цієї Майї, але припустив, що смороду без смаженого не буває, тому Майя могла дійсно зовні нагадувати Отто, тож ти (оскільки успадкувала риси обличчя фон Вайхенів) також можеш бути схожою на неї.

Так і сталося, ви перетнулися. Я не уявляв, чи зможете ви зблизитися, але припускав подібний розвиток подій, розкішніше було б, якби ви стали коханцями, але друзі – це також непогано.

Ти повернулася, і я ще раз покликав тебе. Дзелень. От отримала мейла стосовно нових ліків проти діабету. Те, що ти чуйна людина, я швидко збагнув, тому знав, ти не зможеш не звернути увагу на цього листа після того, як дізналася про хворобу доньки Марата. Але ти знову не відчула мене, доручила перевірити інформацію своєму дядькові Артуру (який прискіпливий тип!). Я зробив чергову спробу, написав жартівливе послання, де попереджав, що тобі не варто зближуватися, будь-яке зближення – це як відчинені двері, Марто, ніколи не знаєш, хто зайде туди першим. Тут я стратегічно помилився. Я припустив, що ви стали коханцями, що ти думаєш тільки про нього, але ти примудрилася в цей час запустити до свого життя Райнера. Тому подумала, що з тебе знущається яка-небудь з його подруг.

Ти не реагувала на мої дзвінки. Тоді я приїхав до Берліна. О, дякую тобі за це відчуття. Неповторне відчуття справжньої небезпеки. Я наблизився до тебе, чув твій голос, вашу розмову, дивився на ваші руки, фотографував вас. Я побачив біля тебе Адама Шольца. Тепер я знаю, що це збіг обставин, але тоді це мені категорично не сподобалося, бо я знав, що він коханець Дори Тотер-Габор, тому помилково вирішив, що вона доручила йому стежити за тобою, а значить, він може вирахувати мене. Поспіхом я виїхав з країни. Вони не впіймали мене. Але я не встиг зачепити тебе, тому і пишу цього листа.

Не думаю, що ти надішлеш цього листа до Міністерства, в них був судовий дозвіл на сканування твоєї пошти, але він втратив свою чинність два дні тому, Дора ще не подала заяву на поновлення. Ти не зможеш мені написати, хоча я б хотів отримати від тебе листа, однак це дуже небезпечно, а ти пам’ятаєш про мої життєві слабкості, я не готовий віддавати їх вічності.

Стосовно Марата. Я знаю і про хрестини. Тож вирішуй сама, Марто, чи маєш ти право бути хрещеною матір’ю, і чи готовий він, Марат, до такої спорідненої близькості та усвідомлення того, що відповідальність за його сина нестиме жінка, дід якої вбив його бабусю. Хоча провина та прощення також потужні мотиватори, пам’ятай про це, Марто. Цінуй життя. І – бувай».

Райнер читав листа разом зі мною – я і не думала його відштовхувати чи затуляти текст руками, тому перший відчув емоційний землетрус, котрий трусонув мене так, що я ледь не впала. Хоча зовні все виглядало так, наче нічого не змінилося, в мене міцний фундамент. «Що ти будеш із цим робити?» – тихо запитав мій чоловік. Я мовчки скопіювала листа, руки трусилися, ніколи не думала, що це настільки складно – просто скопіювати листа, та відправила його Маратові. «Правильно, правильно», – поспіхом, невідомо скільки разів, заспокійливо говорив мені Райнер.