Лариса Денисенко - Відлуння - від загиблого діда до померлого

Отто встиг написати мені листа, поки він не знадобився комусь, спочатку цей солдат або офіцер несміливо постукав у двері, потім гукав його, а коли не почув відповіді – виламав двері і побачив ту картину, що я тобі змалював. Конверт із листом до мене лежав поміж іншими – звичайною кореспонденцією, службовою та особистою, тому його надіслали, не відкриваючи, наївно думаючи, що всі ці листи написані Отто, коли він був у врівноваженому стані.

З іншого листа, листа лейтенанта, я дізнався про те, як було поховано ту жінку, її ім’я, про допити Отто, котрі не могли нічого дати, бо він не розумів, хто він, де і що від нього хочуть ці невідомі істоти. Не знаю, чи ідентифікував він себе як людину, чи увімкнувся настільки міцний захист організму, що переконав його в тому, що він камінець, кора, корінець, пил або щось інше. Його показували кільком лікарям, вони наслідували один одного, наче калькуючи медичні висновки стосовно неадекватності Отто, але ніхто не міг розібратися з тим, що дало поштовх цьому безумству. Про це знав тільки я, але я не збирався здавати свого друга. Про це потім дізналася Фіона, але я вбив її, про це тепер знаєш ти, я вирішив, що ти маєш право це знати. Лікарі ж відписувалися, вказуючи одне слово: стрес.

Далі почалися поневіряння Отто лікарнями та медичними потягами. Нашими та радянськими. Ніхто точно не знав, хто він зрештою такий, не завжди при ньому були документи. Це його і врятувало. В якомусь з потягів він і взяв собі хасидського капелюха. Божевільних перевозили гамузом, їх не розділяли за національностями, їхня вторинність була і без того зрозумілою, тому Отто зняв капелюха з голови померлого хасида. Через те, що його постійно голили, свердлили голову, щоб дізнатися хоча б щось (думаю, він цікавив медиків і з нашого боку, і з боку супротивників, тому йому не вкоротили життя. Хай собі живе із вкороченим розумом, а ми розберемося, що трапилося), він мерз, тому взяв теплого вовняного капелюха, щоб зігрітися. Бачиш, організм може забути ім’я, але розуміє, що йому холодно.

В цьому має рацію твій новий приятель Марат. Так, я про нього знаю, цікаво було читати його листи до тебе. Талановитий хлопчина, хай і напівкровка. Ти ще не допетрала, чого я про нього згадав? Думаю, що ти вже знаєш відповідь, але поки що я дозволю собі сказати про інше.

Біблію твоєму діду передав хтось з медичного персоналу, один з лікарів, теолог, австріяк єврейського походження, намагався захистити теорію щодо того, що Біблія повертала безумців до життя завдяки своїм повторам, універсальністю сюжетів, упокоренням, що віяло ледь не від кожного рядка, та знайомим з дитинства (звичайно, це стосувалося тільки віруючих) запахом сторінок. Він щоразу відкривав її тільки на сторінках з однаковими цифрами: 11, 22, 33, 44, 55… Потім його починало лихоманити, він закривав Біблію і відкидав її подалі від себе. Чого він боявся, знав тільки я. Жахливої однаковості, подібності, що лякала його, близнючості, від якої знову вибухав його мозок. Тому він відбирав у лікарів картинки, де було зображено два однакових предмети, і намагався перетворити один з них на щось інше, частіше просто спотворюючи його. І зрозуміло чому, чи не так?

Він малював себе або її, цього достеменно я не знаю. Він любив малювати. Самовчитель з івриту переслав йому я. Мені було цікаво, як він відреагує, в одній лікарні була людина з таким самим гнилим минулим, як у мене, з невгамовним фінансовим апетитом. Працювала ця людина в закладі, де утримували Отто, недовго, але я скористався можливістю. Отто гортав цей самовчитель, розглядав знаки, звуки, але користуватися ним не міг. Я знаю, що працівники Штазі, розважаючись, дали Отто жидівське прізвисько. Той, хто перший це вигадав, давно загинув за невизначених обстав. Та сама пригодована мною медична особа зробила йому повітряний укол, котрий, як повітряна куля, відніс цього жартівника до небес.

Тепер ти знаєш майже все. Залишилося переповісти дрібниці. Мені скортіло погратися з тобою, просте стеження мене втомлювало. Тому я зробив перший крок і перший дзвіночок. Дзелень. Але ти на це не звернула увагу. Пам’ятаєш четвертого листа Отто? Ти вирішила, що його поцупив Боно. Так воно і сталося, але тобі він його не повертав. Це зробив я. Боно виставив листа з нотами на аукціоні, ціна була середньою, він то прибирав лот, то знову виставляв. Я умисно запропонував високу ціну з тим, щоб він позбувся останніх докорів сумління, продав мені листа діда та купив на ці кошти клуб, про що давно мріяв. Переконаний, що це був гарний вчинок з мого боку. Коли ти заметушилася, я надіслав тобі листа. Але ти не відчула мого втручання.