Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Неоднозначно у свої п’ятдесят ставився Володимир Скарабеєв до нових реалій пострадянського життя. Не всі явища йому подобалися, хоча старим він себе ще далеко не вважав і бурчати не любив, принаймні, уголос. Хоча густо-часто ловив себе на роздумах. А кому це шкодить? Ділиться людина сама із собою думками з різних приводів, оцінює явища, обмірковує.

Власне, поговорити про це йому було ні з ким. На службі робота за комп’ютером потребувала зосередженості – не до розмов; близьких друзів не було, сім’ї теж: син поїхав навчатися до Польщі, там і роботу знайшов. З дружиною Володимир майже вісім років як розлучився – тихо, безкровно, не надто шкодуючи. Відтоді одного разу тільки й зустрілися – на похороні колишнього друга сім’ї. Розійшлися доріжки, як то кажуть. Прожили своє, сина виростили і розпрощалися.

Тож душевно поговорити не було з ким. Але це не надто засмучувало Володимира. Він шукав собі розвагу в книжках, у перегляді телевізійних передач (ще один плюс сучасного життя – кількість телеканалів така, що й не охопити), у прогулянках до лісу по гриби. А ще знаходив задоволення в нечастих, але ретельно підготованих теоретично поїздках містами та містечками України, які не кричать із буклетів тур-фірм, закликаючи іноземців, проте цілком варті уваги туристів.

Скарабеєв любив книжки. Дефіциту в них, як колись, уже не було. Ще однією його приємністю були прогулянки на київський книжковий ринок на Петрівці, де можна блукати хоч і весь вихідний день, перебирати книжки на розкладках, розпитувати продавців, щось купити для душі, а можна розглядати собі подібних.

Перечитавши багато видань із психології, Володимир вважав себе знавцем людей та їхніх звичок, умів здогадуватися про приховані мотиви вчинків, прислуховувався до напівтонів, приглядався до поз, жестів, міміки, та, виходячи з прочитаного, метикував, що саме за всім цим стоїть. Любив він спостерігати та дедуктивно міркувати про якусь людину, зачепившись за окремі деталі її образу. Ні, не в Шерлока Холмса грався наш герой і не злочини розплутував, просто так розважався – з цікавості домалював до черевика його власника. Треба ж чимось заповнювати це життя?

Ще одне нове явище сучасності – величезні супермаркети – Володимир оцінював позитивно, хоча й розумів психологію торгівлі, закладену в цю структуру. Тямив, що, зайшовши туди по хліб та молоко, ніколи цим не обмежишся, а рука сама потягнеться ще по щось, чим замилувалося око. Усвідомлював він і хитрість в одвічному дефіциті кошиків на користь візочків, які наче самі провокують набрати товару більше, підступність прозорих вітрин із їжею та стелажів, де можна помацати та вибрати будь-який товар, одвічно бадьорої музики, що лунає там цілий день, впливаючи на настрій покупців та надихаючи зробити приємність собі або ще комусь. Зрозумілим був йому також «останній акорд» поличок біля каси з різним солодким та жувальним дріб’язком, куди тягнеться рука навіть у дорослого, не кажучи вже про малечу, що нудиться в черзі.

Крім того, супермаркети давали Володимиру можливість, рухаючись із візочком між рядами товарів, непомітно спостерігати за людьми, їхньою поведінкою, реакціями, домальовувати в уяві чиїсь історії, поповнюючи таким чином власну віртуальну «Таблицю Скарабеєва» – своєрідну типологію собі подібних.

Інколи в нього виникало бажання посидіти тут день-два за касою чи хоча б поговорити з дівчатами-касирками про те, як наповнення візка віддзеркалює сутність покупця. Але касиром йому не бути, а дівчата навряд чи спокусяться пропозицією немолодого чоловіка поспілкуватися на виробничу тематику, бо під кінець зміни їх уже, мабуть, нудить від покупців, їхніх візків, та й від веселої музики теж. І навряд чи касирки, більшість яких приїхала до столиці на заробітки, надто переймаються питаннями психології, хоча миттю визначають рівень статків покупця за його «споживацьким кошиком».

Тож Володимир обмежився самостійними спостереженнями. Деякі з них викликали усмішку, інші – сумне зітхання. Наприклад, одного разу він помітив, як дві молоді яскраві жінки, ідучи назустріч одна одній, на мить зустрілись очима, а потім так само миттєво зиркнули в чужі візки, прикинувши, певне, рівень наповненості гаманця своєї візаві або її покровителя. Потім Володимир упізнавав такі самі погляди і біля кас, і через скло автівок, коли дівчата, кермуючи від супермаркету, блискавично оцінювали марку і вартість машини, кинувши оком на даму в зустрічному авто. Щось на кшталт гри «А ти що за одна?».