Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Поясніть чому? – питала тремтливим голосом Жужа. – Потяг поїде, як я дістанусь до Пітера? У мене квиток до Санкт-Петербурга, – пред’явила чоловікам квиток.

Перший забрав папірець і взяв Люсину сумку з особистими речами. Офіцер пішов до виходу. У вагоні загули. Пасажири обговорювали інцидент. Багато хто радив Люсі не виходити. Але що вона могла вдіяти? Її документи, квиток, врешті-решт, торба уже «пішли» на вихід.

– У мене ще ось це, – гукнула, вказуючи на верхні багажні полиці.

Солдати-прикордонники зняли мішки й по підлозі поволокли їх до виходу. Людочку вели спочатку пероном, тоді мостом через усі платформи, тоді вулицею до приміщення вокзалу, потім довгими лабіринтами вокзальної будівлі. Потім процесія спустилася в підземелля. Люся навіть не уявляла, що під вокзалом стільки вільного місця. Оглядаючись навсібіч, зрозуміла, що її заманили до буцегарні. В обидва боки вузького сірого коридору виходили залізні нефарбовані двері, в одні з яких упхали Людочку. Її залишили, кинувши на бетонну підлогу клунки. Коли за чоловіками гучно ляснули казематні дверцята, Жужа заклякла. Як це вона опинилася тут? Що далі? Аж тепер згадала тата, який мав чекати її у призначений час на вокзалі у Санкт-Петербурзі. Ще вчора повідомила батькам телефоном, що приїздить. Вони вельми зраділи, бо жінка не уточнювала, що повернеться сама. Тато обіцяв відразу виїхати до Пітера і зараз мав нервувати від очікування швидкої зустрічі. Уявила його обличчя, коли він, усміхнений, вдивлятиметься у кожного, хто виходитиме з вагона міжнародної електрички. Що відчуватиме, коли побачить, що його Людочка зникла? «Дурна, потрібно було хоча б когось попросити пояснити батькові, що зі мною сталося», – злилася на себе й тієї ж миті змінювала напрямок думок: «А може, й краще, що не знатиме правди. Вирішить: передумала дочка, та й поїде спокійно додому». Хотіла обмізкувати теперішнє становище, але їй до голови лізло зовсім інше – радість від того, що вона нарешті дісталася дому.

До вечора просиділа в холодній камері, де були лише одні нари та невеличкий стіл. Про те, що день хилився до кінця, довідалася завдяки маленькому віконечку. У камері постійно горіло світло. Лампа, брутально жевріючи й кидаючи жовтий тьмяний сніп світла на середину кам’яного мішка, зводила Людочку з глузду. Жінка від безсилля й незнання своєї долі закричала й загримала ногами й руками по залізних дверях.

– Випустіть, гади! Сволота! – додавала чимало перчених епітетів, смакуючи кожним проголошеним словом.

Почула, що коридором хтось крокує, голосніше заверещала й загупала самими ногами, бо долоні боліли від биття об тверду поверхню. Двері відчинилися, впустивши до камери чоловіка, на вигляд досить приємного. Він лінивою ходою наближався до Людочки, впритул дивлячись на неї, й проголошував на кожному кроці по слову, відтісняючи жіночку до нар.

– Верещати… надумала… суко… Диверсантка… хрінова… Тут… тобі… не… Суомі… – На цих словах Людочка гепнулася на тверду лежанку без матраца, здивовано подивилася на людину в формі, усвідомивши, що її мають за шпигунку.

– Батьківщину продала за ковбасу? – єхидно запитав офіцер. – Ненавиджу таких, як ти… – сплюнув на підлогу. – Сидітимеш, як миша, у мене до ранку. Вякнеш слово – скажу: чинила опір, – гучно засміявся. Тоді кинув масний погляд на жінку, прицмокнув язиком і додав: – А ти нічого, курва капіталістична.

Людочка була збентежена, розчавлена й злякана.

– Будь ласка, скажіть, що зі мною буде? – мовила тихенько.

– Судити будемо, як зрадницю, – пішов до виходу, біля самих дверей повернувся, ще раз сплюнув і зник.

За ним металевим дзвоном зойкнули двері, рипнув іржаво засув, підступним присвистом крутнувся ключ у шпарині. «Знайти б чим укритися й заснути», – віднайшла спосіб втечі від реальності. Згадала про речі, що їх везла у торбах. Розв’язала один із мішків, висипала бебехи на нари, зарилася у шмаття, підклала частину під голову та відключилася.

– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.

Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.

До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.

– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.