Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Давай, доганяй! – незадоволено кричали вони, повертаючи голови до жінки, яка переслідувала військових. – Електричка рушає!

Здоровані закинули лантухи до останнього вагона обшарпаного приміського електропоїзда. Двері мали от-от зачинитися, юнаки, підпираючи їх плечима, втримували, скільки могли. Коли Люся вскочила до вагона, хлопці вистрибнули на платформу й махнули рукою машиністові, мовляв, уперед.

Потяг рушив. Жужа озирнулася довкола. Жінку ніби хто каменюкою вдарив по потилиці, настільки була ошелешена тим, що побачила. До неї зверталися сірі обличчя, перекошені від злості. Спочатку Жужа припустила, що люди сердяться через затримку відправлення. Але за п’ять хвилин заспокоїлася, згадавши картинки колишнього життя вдома.

«Тут так виглядають пересічні громадяни», – запевнила себе, віднайшла порожнє місце і вклалася на жорстке сидіння. Поруч вліпила мішки.

– На Заході в такі сміття збирають, – озвався беззубий дядько в зачовганому дранті, обкладений картатими торбами. – А в нас із дачі припаси на базар возять, – щербато вишкірився.

Старигань дав хід розмові, яку підтримали мало не всі пасажири. Годину обговорювали мішки, їхню міцність і потрібність у хазяйстві. Людочка боялася говорити з незнайомцями, тому лише співчутливо всміхалася.

Невдовзі електропоїзд виплюнув Жужу на приміському вокзалі Пітера. Відразу подумала про тата. Запевнила себе, що він, не дочекавшись, поїхав додому. Жужа переносила один мішок на двадцять кроків, потім підтягувала інший. З неймовірно низькою швидкістю дісталася будівлі центрального вокзалу. Зайшовши всередину, роздивилася навкруги, вирішуючи, до якої каси підійти, аби попросити продати квиток до Вінниці чи до Києва за двадцять фінських марок, прихованих про всяк випадок. Не готувалася до самостійної поїздки додому, бо мала надію, що тато купить квиток.

Людочка ковзнула поглядом по людях, які вовтузилися в приміщенні. Один чоловік, що стояв до неї спиною на відстані півсотні метрів, примусив здригнутися. «Такий схожий», – подумала, й думка ця зірвалася в ефір і понеслася великою залою очікування. Дійшовши до чоловіка, пірнула йому в серце, наказала озирнутися та вп’ястися поглядом у Людочку. «Тато!» – калатнуло жінці всередині, бо то був дійсно він – виснажений і втомлений. Чоловічок виглядав спантеличеним, у нього дрібно затрусився старий капелюх на голові, очі наповнилися слізьми, коли він перевів погляд кудись униз від Людочки. А вже коли підняв обличчя, зволожнілі щоки блищали. Посунув до дочки, простягаючи руки вперед, дорогою загубив капелюха. За ним шлейфом дріботіла купка людей, які знали, вочевидь, його історію про дочку. Тато нарешті схопив у обійми свою улюбленицю, спинившись посеред вокзалу. Людочка, не стримуючи емоцій, голосно по-бабськи ревіла. Почула репліки, які неслися з натовпу, що згуртувався навколо:

– Два роки не бачились!

– Це батько зустрів дочку.

– Він тут другу добу чергує.

– Шкода чоловіка.

– Казав, що дочка з дитиною приїде.

– Видно, щось сталося.

Коли Люся й тато виплакалися, народ навколо них поаплодував і почав розходитись у своїх справах. Лише тепер дідусь запитав про Женю.

– Тату, мене тримали в буцегарні… Дякувати Богові, що не поїхала з Женькою. Уяви лишень… У буцегарню заґратували, – зиркнула спідлоба на Олега Тимофійовича. – Вони з Миколою згодом приїдуть… за місяць. А може, й раніше, – пояснила не надто впевнено.

За два роки Люда настільки звикла до закордонного мереживного життя, що не відразу адаптувалася в суворе, до гіркоти занедбане пострадянське суспільство. Убогість і злидарство, у яких, як пани в шовках, купалися співвітчизники, хрест-навхрест перекреслили Жужині уявні натюрморти та пейзажі у пастельних буржуазних тонах.

Опинившись удома, запопадливо зателефонувала чоловікові й, шморгаючи носом, сповістила, що в Україні трохи страшно, зовсім не так, як можна було уявити здалеку. Розповіла про арешт, чим, природно, злякала Миколу.

– Краще, щоб ми не поверталися! – озвався з того боку чоловік.

Жінці схотілося наколоти собі язика, та Микола вже почув те, на що чатував.

– Ми будемо попри все чіплятися за життя тут, – лаконічно-сухо відповів, й у слухавці драматично загуло.

Зранку наступного дня, після дзвінка Люсі, Микола прокинувся надто рано. Похапцем вдягнувся, визирнув у коридор, гукнув що є сили: «Стелло!»