Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Слухай, Люсь. Дійсно, нас же депортують не сьогодні – завтра. Давай щось вирішувати, щоб не доходити до такого, – чоловік мав на увазі сварку, яка ледь не закінчилася самогубством. – Дивись, ми не можемо жити разом. Так? – Люся довірливо кивала головою. – Ти поїдеш. А ми з Джейн іще побудемо тут, скільки нам зосталося, місяць-два. Гроші заберемо, – вимушено посміхнувся. – Ти охолонеш, я охолону. Нам потрібно побути на відстані одне від одного. Ти ж так хочеш додому.

– Понад усе, – сказала Люся й схаменулася, коли Коля поцілував дочку.

«Виходить, додому я хочу більше, ніж бути з власною дитиною», – подумала.

– То що ж ми мудруємо? – звеселів. – Їдь! А ми приїдемо згодом. Ти відживеш, оклигаєш, захочеш мене покохати знову, – говорив підозріло солодко, але Люда чіплялася лише за одну думку – скоро вона може опинитися на своїй вулиці. – Але обіцяй, що поїдеш, а не залишишся з цим, Карлосом.

Людочка стрепенулася.

– Ти знаєш, що це Карлос? – запитала стривожено.

– Донесли добрі люди, – відповів. – Обіцяй, що поїдеш. Сама, без Джейн. Тоді я у свою чергу обіцятиму, що повернуся додому й ми розлучимося, як інтелігентні люди.

Людочку це влаштовувало, перспектива побути якийсь час вдалині від чоловіка, який остогид, неймовірно тішила…

Вранці пішла до відділку й попросила, аби її відіслали додому. Одну. Без дитини. Написала заяву, що батько обіцяє привезти Женю до неї, як тільки отримає повідомлення про депортацію. У випадку, коли біженець власноруч заявляв про бажання повернутися на рідні землі, департамент давав відповідь протягом доби. Найвірогідніше, така швидкість зумовлювалася побоюванням, аби потенційний зазіхач на капіталістичне добро не встиг отямитися і передумати.

Її забрали на світанку. Люся, стримуючи тремоло, вдивлялася в Женечку, яка, запідозривши щось недобре, голосно плакала й кликала маму, простягаючи до неї рученята. Микола втримував малу біля себе на ліжку. Аби не дратувати чоловіка й не шокувати дитину, відмовилася від довгих прощань. Прихопила два лантухи з нажитим на чужині крамом – поліетиленові мішки, розраховані на шістдесят літрів сміття. Микола делікатно примусив Людочку тарабанити додому подарунки його батькам та сестрі. Грошей не видав, хоч як просила бодай якийсь відсоток заощаджених коштів. Сказав, що тендітній жінці везти в дику країну валюту небезпечно. Запропонував залишити усі зібрані кошти при собі, мовляв, сам згодом привезе, й тоді подружжя розділить скарби по-чесному.

Жужу супроводили до вагона електропоїзда. Лише тут втулили до рук паспорт. Жужа розгорнула його й побачила на своїй фінській візі величезний штамп, що сповіщав про її депортацію. На верхню поличку жінка закинула чималий багаж. Соромилася, бо на сміттєві лантухи прискіпливо-здивовано дивилися фіни, які їхали поруч. Коли потяг рушив, почала думати про домівку. Їй запахло весною й теплом, попри те, що надворі ще сніжило. «За місяць Жені два, – думала. – Буде святкувати вдома, з бабусею та дідусем. Швидше б…» – Людочка поринула у марево.

Ввижалися картини ідеального життя. Вона так давно не бачила рідного міста, що ніяк не могла уявити його без антуражу, властивого фінським містечкам. Ось Люся бачить, як біжить із дочкою по набережній, а всюди чисто-чисто, вода у річці прозора, аж блакитна. Поряд ідуть мама й тато, одягнені за останньою європейською модою. Люди зустрічаються їм на шляху привітні й усміхнені, кидають заздрісні погляди на Люсю й на її сім’ю, радісно кажуть:

– Яка щаслива родина!

Людочка повторює цю фразу за ними.

– Так, ми щаслива родина.

– Паспорт! – кажуть перехожі трохи засуворо, як для таких усміхнених осіб.

Людочка думає, що щось не так зрозуміла, й прислухається.

– Паспорт! – знову чується, і хтось трусить її за плече.

Жінка відкриває очі та бачить перед собою невдоволеного офіцера. Визирає у вікно. Потяг стоїть. На будівлі вокзалу напис: «Виборг».

– Паспорт! – учетверте наказує військовий.

До Люсі доходить, що Фінляндія позаду, вони перетнули кордон. Що той, хто вимагає документ під перелякані погляди фінів, – її співвітчизник. «Фіни не перевіряли», – зрозуміла й похапцем полізла до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Прикордонник довго роздивлявся паспорт, переводив погляд на Люсю, яка намагалася усміхатися, але вже відчувала, що неприємність невідворотна.

– Вам потрібно вийти з нами, – сказав, не повертаючи паспорт.

Тили офіцера охороняли двоє салабонів. [11] Салабон – солдат строкової служби у перші 6 місяців ( сленг .).