Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Ти хочеш додому? – запитав, коли Люся припинила кричати, дивилася на нього блискучими дитячими очима й терла червоного носа.

– Хочу… Понад усе!

– То поїдете. Напишіть заяву. Ми вас відправимо за державний кошт. Не потрібно буде витрачатися, – розвеселився, а тоді побачив, що Людочка збентежилася. – Можете не поспішати, залишитеся ще на два тижні. Адже у вас сімнадцятого зарплата, – підморгнув, мовляв, усе розумію.

– Ми не поїдемо. Поїду лише я і дитина, – тамуючи черговий напад, сказала Люся.

– Тобто?

– Нік, мій чоловік, не хоче додому. Це тільки я. Я йому нічого не казала. Ніколи. Лише натякала…

– Це вже гірше, – офіцер дістав із полиці товстезну книжку, відшукав потрібну сторінку, довго вчитувався у написане, підперши руками скроні. – Потрібний дозвіл батька на вивіз дитини… – потічки покотилися у жінки по щоках. – Доведеться чекати депортації. Залишилося недовго, – аби заспокоїти Люсю, поплескав жінку по плечу.

– Він не буде чекати, – наважилася відкрити карти.

– Тобто піде на Норвегію? – поліцейський, судячи з усього, знав, куди зникають біженці, котрим «світила» депортація.

Люсю відпустили, так і не придумавши, що робити з її бажанням потрапити додому. Для самої жінки арешт послугував поштовхом до того, аби зазирнути в себе й сказати правдиво, чого хоче. І вона вибрала майбутнє, яке відразу й оголосила так, аби самій почути: «Я хочу додому. ДОДОМУ!!!»

Цього дня їй невідступно крутилося в голові слово «Батьківщина», почувалася піднесеною та знервованою одночасно, всміхалася, зовсім не контролюючи цього. Обнімала й цілувала донечку більше, ніж завжди. Під вечір, коли вони з чоловіком зазвичай починали сваритися, Люда всадовила Миколу до столу, сама вклалася навпроти й вимовила голосом, який не впізнала:

– Я тобі зраджую.

Він мовчав.

– Не важливо з ким. Але факт такий є.

Він мовчав, дер вказівним пальцем задирку на великому.

– Я тебе не кохаю. Здається, не кохала ніколи.

Микола зиркнув на стелю.

– І його не кохаю.

Чоловік простягнув до Людочки руки, намагаючись обняти.

Жінка відсторонила його.

– Я забуду, – сказав напрочуд ніжно. – Ми почнемо все спочатку… У іншій країні. Ти мене покохаєш. Я все зроблю для цього.

Жужа подивилася на чоловіка і не змогла знайти жодної зачіпки, аби пристати на заманливу пропозицію.

– Ні! – відмовила різко. – Я їду додому. З Женею. Якщо ти хочеш – їдь також. Але я з тобою не житиму.

Микола несподівано стрімко зірвався з місця й помчав до ванної кімнати. На ходу підхопив Женю. Не встигла Люся підвестися, як він з’явився перед нею, тримаючи в одній руці розкладені ножиці й погрожуючи перерізати собі вени. Вимагав у дружини забрати свої слова назад. Людочка бачила, як перелякалася дочка, що сиділа на татових руках й дивилася на ножиці. Мати потяглася до дитини. Микола відштовхнув її ногою та заволав на все горло:

– Зараз Джейн побачить, що її мама зробила з татом, – звертаючись до Жені, додавав: – Дивись, це твоя мама вбиває мене.

Дитя плакало, Люся благала чоловіка припинити божевілля, а він ставив свої умови, тримаючи ножиці біля зап’ястка.

– Ти не відбереш у мене Джейн. Клянись, що не відбереш, – вимагав та натискав на лезо ножиць. – Присягайся! – кричав знавісніло.

Люся відчула, що от-от знепритомніє. Усі сили віддала на зізнання у невірності й тепер не мала бажання й змоги боротися. Тихо промовила:

– Я ніколи не відберу Женю.

Микола, важко дихаючи, опустив ножиці. Дитину, яка просилася до матері, міцно затис у обіймах:

– Мама тебе кидає, Джейн. Вона хоче до себе додому. До своєї мамці й тата. А ти будеш зі мною. Татко тебе ніколи не зрадить, – прорік показово-лірично.

Бідна дівчинка хотіла, щоб її заспокоїли, обвила татусеву шию маленькими ручками й притулилася до нього щічкою.

– А тепер можеш їхати куди хочеш, – зрадів доччиному жесту. – Я тебе відпускаю. Я й сам тебе не надто любив. Подивися на себе. Чи тебе можна любити? Ти жалюгідна, – Микола мстився, знав, що виграв двобій. Переконання перетворило його на ще більш безжального зухвальця. – Я завжди думав, що перший зраджу. Адже ти ніяка в ліжку. Розумієш, ніяка! – прошипів.

– Дай мені дитину, – попросила.

– Вона не хоче до тебе йти, – відказав.

– Нам однаково дадуть відмову, – Людочка розповіла Миколі про розмову з поліцейським, не згадуючи, за що її туди доставили.

Чоловік опанував себе, заспокоївся, взяв Людочку за руки й мовив по-домашньому тихо: