Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Фідель – наш батько, – стверджували кубинці, щедро жестикулюючи гарними руками. – Ви нічого не знаєте про нашу революцію. Куба вільна. Віва Куба!

Кубинці трималися купи, жили виключно рідною діаспорою. Було їх двадцятеро, з яких п’ятеро – дівчата. Усі, як одна, вирізнялися гордовитою поставою, зверхнім поглядом і неймовірною красою. Хоча не сказати, що кубинки класичні красуні, просто їхня непорушна віра у власну неповторність передавалася іншим. Людочка заздрісно стежила за дивовижними створіннями, настільки не схожими на неї.

Одного разу Жужа побачила кубинок у середмісті. Три грації, що танцювали посеред вулиці. Професійно рухалися в яскравих костюмах – широченних спідницях і червоних коротких блузках, з-під яких виглядали смагляві животики. Фіни, тупцяючи на місці, незважаючи на мороз, затримувалися біля напівоголених танцівниць, плескали в долоні, кидали чималі купюри. Танцівницям акомпанували кубинські чоловіки. Вони роздували ніздрі в такт музиці й гамселили що є духу по цимбалах, кивали гарними головами до глядачок й заворожували сповненими любові поглядами.

Якби Люся була вільна, вона б закохалася відразу в усіх кубинців чоловічої статі. Вибрати когось одного було просто неможливо. Чорноокі, з хвилястим чорним волоссям, завжди усміхнені й готові відвісити купу компліментів. Найбільше потоваришувала з двома, що мешкали в кімнаті на першому поверсі. Ці кубинці часто запрошували сім’ю Бабенків до себе. Хесус був одружений, сумував за своєю, залишеною вдома молодою дружиною.

– Боже, як вона від тебе далеко! – бідкалася Жужа, погано знаючи історію Хесуса й уявляючи, що його кохана за морями-океанами, на сонячному острові.

– Вона недалеко. У Пітері. Росіянка. Її звати Наташа. Та ми й не з Куби приїхали.

– Ми довго не були вдома, – додав Карлос. Цей говорив із більшим акцентом. Із таким цікавим, милим акцентом. Ніби дитина вимовляє неправильно, дуже м’яко. – Ми усі вчилися в Москві та Харкові. Я, наприклад, у Патріса Лумумби. [10] Російський університет дружби народів; у 1961–1992 роках носив ім’я Патріса Лумумби, першого прем’єр-міністра Демократичної Республіки Конго. Багато хто з Інституту культури. Дівчата на хореографічному там навчалися.

– Їм минулого року припинили державне фінансування, от… – Хесус замислився.

– Усім, хто вчився, – додав Карлос. – Бо Хесус уже давно не вчиться. Він у нас сім’янин. А ми от не встигли одружитися, хоча дуже мріяли про дівчат із Союзу. Адже СРСР – наш друг. Дружня країна. Ми б там жили. Із задоволенням. Аби не все те, що відбувається в цій великій країні зараз.

– А що там відбувається? – не второпала Людочка.

– Капіталізм, – суворо відказав Хесус. – Ми – комуністи, – підвівся.

– Капіталізм – це погано, – додав Карлос.

– То чого ж ви тут? – втрутився в розмову Микола.

– Тому що на Кубі нема чого їсти. На моїй Кубі, – Хесус боляче стукнув себе кулаком у груди. – На моїй квітучій Кубі видають по картках склянку рису й склянку квасолі на місяць. Жінки мусять показати затертий до дір ліфчик, аби отримати дозвіл на придбання іншого. Пляшка олії на сім’ю… – Хесус почервонів.

– Цей Фідель Кастро… – почала Людочка звинувачувальну промову.

– Фіделя не чіпай! – в один голос схопилися хлопці. – Фідель нічого не знає. Його обманюють вороги, – на цьому дебати завершилися.

Карлос навчив Людочку правильно готувати рис, щоб він був розсипчастий, і смажити картоплю, щоб та, навпаки, не розвалювалася.

На Новий рік кубинці покликали Бабенків до себе на святкування, яке почалося в тісній кімнатці, потім латиноамериканці й дехто з росіян, що були до них запрошені, окупували півкоридору й почалися запальні танці й різноголосі співи під акомпанемент розстроєної семиструнної гітари. Людочка між танцями бігала до себе на поверх перевіряти, чи не прокинулася Женя. Микола, сидячи в кутку, цмулив пиво, якого щедро накупили кубинці.

– Ходімо додому, – о першій ночі Нік поволік дружину за собою, бо втомився від шуму.

– Я так не хочу йти. Мені весело, – Людочка подивилася на Карлоса, з яким щойно витанцьовувала. Він кидав пристрасні погляди. Люся відчула потяг до нього, але відразу відкинула гріховну думку. – Я дуже хочу танцювати!

– То залишайся, – Микола вдав, що йому байдуже, й побрів до власного номера.

Жужа відривалася на повну, вихилялася з Оресто, високим мулатом, який дивився жінці прямо в очі. Зауважила, що тремтить від його випадкових дотиків. Ідилію перервав Карлос. Зненацька вихопив Людочку з обіймів Оресто та повів за собою у глиб темного коридору. Швидко йшов, шукаючи місце, де б усамітнитися. Тісно тримав Люсину долоню у своїй, надто гарячій та м’якій. Не тямлячи, чому піддається хлопцеві, Жужа покірно йшла за ним. У великому темному холі, де о цій порі не було жодної душі, Карлос без зайвих слів пригорнув до себе жінку, обдав її жарким подихом, почав цілувати так, як Людочці могло лише наснитися.