Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Не зміните мотивацію? – цікавилися волонтери.

– Звичайно, ні, – пообіцяла.

Микола зручно влаштувався на ліжку й приготувався втрачати вагу. Люсині ж обов’язки нічим не обмежилися. Вона так само мусила годувати дочку, хоча від запаху, що йшов із маленького слоїчка, мало не зомлівала. Микола вимагав, щоб дружина займалася годуванням на балконі. Так він міг, слідкуючи за нею через шибку, упевнитися, що Люсінда не ковтає тишком-нишком що-небудь, і не вловлював запахів, які впливали на слиновиділення та нервову систему.

На третій день Люді стало важко пересуватися. Вона час від часу примощувалася поруч із чоловіком.

– Ти ж мала, а отже, тобі потрібно не так багато калорій. Не так багато, як мені. Ти не уявляєш, як мені погано. Скоріш за все, я помру першим.

«Нічого з тобою не станеться. Виглядаєш краще, ніж раніше», – дивилася на здорованя, який закочував очі під стелю й вголос описував смак, запах і зовнішній вигляд смажених яєць.

Приходили лікарі, які, взявши кров на аналіз, офіційно підтвердили, що ці люди не вживають їжу щонайменше три доби. Один із біженців притаскав газету зі статтею про те, що у «Варсавуорі» голодують українці. Стаття була скоріш інформаційною, ніж літературно-жалісною, на яку розраховували Бабенки. По кілька разів на день до знеможених українців приходили люди. Спочатку представники Червоного Хреста, аби впевнитися, що біженці не протестують проти умов утримання, тоді кореспонденти зі столичної газети. Людочка не надто переймалася правильністю та розлогістю відповідей. Попри те, журналістка строчила щось у свій блокнот, зиркаючи на голодувальників, які напівлежали, розкинувши руки. Женьку забрала Стелла, викликавшись допомогти за нею доглянути.

– Як ти себе почуваєш? – питала на четвертий день Люся.

Їй анітрошки не хотілося їсти. Спромоглася навіть встати й повільно пройтися до вхідних дверей. Паморочилося в голові. Микола скиглив про постійний голод, говорив напівпошепки, не спиняючись ні на хвилину, про смерть і вареники. Причому ці дві теми чергувалися в чіткій послідовності. Наприкінці тижня до протестувальників завітав представник влади, чиновник департаменту у справах біженців. З перекладачем.

– Зрозумійте! – лагідно почав, вдосталь надивившись на пару. – Ми не можемо вам дати дозвіл на проживання у країні лише тому, що ви вирішили таким неприродним чином піти з життя. Прошу вас увійти в наше становище. Це що ж вийде? Ми вам, припустимо, – він поглянув на Людочку через скельця окулярів у грубій оправі й повторив: – Припустимо, ми вам дамо дозвіл… А завтра тут півтабору почне голодувати. Ви створите прецедент, – нервово засміявся. Тоді опанував себе, дочекався, поки перекладач закінчить, і довісив: – Прошу вас, припиняйте неподобства, – голос металево бринів. – Це ніяким чином не вплине на рішення. А от дитину без батьків ви залишите.

– Ми не вийдемо з голодування! – прокричав надривно Микола, зводячись на ліктеві. – Нехай ми загинемо! – по-комсомольському випалив і сам не повірив сказаному.

– Що за ідіотизм? – бовкнув чиновник й попросив не перекладати, хоча Людочка зрозуміла смисл сказаного. Далі говорив для біженців: – Подумайте, що буде з вашою дитиною, якщо ви… е-е-е… перестанете жити.

– Ви правду кажете, що це ніяк не вплине? – знеможено поцікавилася Люся.

Чиновник із сумом в очах ствердно метельнув головою.

– Тоді я більше не буду, – сказала, як маленька дівчинка, що, нашкодивши, дає батькам обіцянку більше ніколи чогось не робити.

Чиновник помітно пожвавився, підсів ближче до Люсі, взяв її за холодну руку й почав тихо говорити. Голос перекладача долинав з-за його спини. Відчувала, як Микола буравить її поглядом.

– Тепер до вас приїде лікар, усе пояснить. Не надумайте відразу щось їсти. Не можна. Лікар скаже, що робити, – чиновник зазбирався до виходу.

– Не хвилюйтеся, ми не будемо їсти. У нас нічого немає, – натягнуто всміхнулася біженка.

Коли чужі вийшли, Жужа приготувалася до лайки на свою адресу, але Микола сказав:

– Може, так і краще. Боже, як я хочу вареників.

«Задовбав ти мене своїми варениками», – подумала Людочка, засинаючи.

Наприкінці осені «Варсавуорі» окупували життєрадісні й запальні юнаки та дівчата, які звеселили усіх мешканців, розкидаючись навсібіч нестримною енергією. Удень і вночі кучеряві мулати співали й танцювали, сміялися та жартували. «Віва Куба!» – кричали, вітаючись та прощаючись. – «Віва Куба!» Єдині біженці, які позитивно відгукувалися на адресу рідної країни. Батьківщина була у їхніх серцях, текла по жилах із гарячою острівною кров’ю. Вони несли цю любов із собою, незважаючи ні на що. Навіть Фідель жодного разу не отримав заочних словесних копняків.