Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Набридло мені Георгія твого обнімати… Хочу бабу! Будете на мене тиснути, я взагалі додому поїду… Ну, добре, добре, – врешті зламався. – Нехай буде по-вашому, – заспокоївшись, повернувся до риболовлі.

Коли молоді, потай оглядаючись, почалапали до лісу, Кирило звернувся до Колі в очікуванні схвалення своїх дій. Бабенки були утаємничені у справи сімейства.

– А я таки знайду собі жіночку. У мене вже й на прикметі є.

– Гарна? – запитав Микола, іронізуючи.

– Де там гарна, – Кирило скривився. – Ось, що я тобі скажу… Хоч і не красуня, та тепла.

Кирило по-дитячому мрійливо зітхнув.

Маленька Джейн стала улюбленицею поселенців «Варсавуорі». Як і раніше, найкращим її другом був Кофі. Де побачить малу, біжить, широко розставляючи руки, хапає її і притискає до себе, цілує та підкидає під саму стелю.

– Вона така гарнюня! – всміхається білозубо. – У мене також скоро буде маля.

– Та ти що? – зраділа Людочка. – Хто ж тобі його народить? – запитала недовірливо.

– Я одружився, – сумно відповів Кофі. – Їй тридцять. Але вона дуже добра, – додав похапцем. – І до того ж, – насмішкувато подивився на Людочку. – Біла. Таке біле тіло. А нам, чорним хлопцям, чого іще треба?

– От і добре, Кофі, – підбадьорила друга.

– Ти так думаєш? – зрадів, що його підтримали, а не засудили.

– Звичайно! Буде у тебе родина. Вона ж тебе кохає?

– Дуже! – зніяковів Кофі.

– От і добре! Житимеш у гарних умовах.

– Але її будуть кпиняти. Розумієш? Уже зараз кажуть: курва під чорного лягла. Я сам чув, коли ми під ручку гуляли містом. Нам це говорили у спину. А вона йшла, ніби нічого не сталося. Я її також кохаю, – Кофі наостанок поцілував Женечку, обняв Люсю.

– Ти приходь у гості, не забувай, – Жужа помахала йому рукою, і хлопець побіг коридором до виходу.

Микола останнім часом багато думав-мізкував, обмірковував, що робити, куди бігти, якщо за першою відмовою прийде друга. Люся слухала ніби під кальку розтиражовані теревені, та її більше хвилювало, що зварити поїсти на ті мізерні кошти, які давав чоловік. Кропивний борщ із грибами так приївся, що Людочка з задоволенням доїдала за дочкою дитяче харчування, на яке Микола не скупився.

– Нам потрібно влаштувати голодування на знак протесту, – Коля озвучив те, про що думав протягом останнього часу.

– Угу! – кинула дружина. – Можна подумати, зараз у нас обжирайлівка у розпалі.

– Звичайне політичне голодування, – обірвав дружину. – Оголосимо: «Не їстимемо, аби довести, що повернення подібне смерті». Доведемо, що краще сконаємо, ніж повернемося в ненависну Україну.

Людочкою пересмикнуло.

– Вони не можуть нас примусити приймати їжу, тому нехай дивляться, як ми йдемо з життя, – ніби переповідав вичитану з газети статтю. – І нехай лишень після цього не дадуть нам дозволу на проживання!

– Після чого? Після нашої голодної смерті? А Джейн ти також примусиш голодувати? – запитання посипалися одне за одним.

– Ніхто нікого ні до чого не примушує. Ми не помремо. Це показова акція. Джейн, звичайно, не братиме у ній участі. Ми вийдемо з голодування, як тільки відчуємо загрозу життю, – завершив досить невпевнено.

Людочка подумала: «Дідько з тобою! Ти ж першим і зламаєшся».

– Добре! – сказала, витираючи рушником помитий в умивальнику посуд. – Коли починаємо?

Вирішили почати післязавтра. На Люсю чоловік поклав обов’язок сповістити усі структури (які саме – вона не мала уявлення), невідомим чином влаштувати серед міккельської громади резонанс на цю неординарну подію. Микола запропонував звернутися до місцевої газети. Журналюги, мовляв, вхопляться за таку сенсацію з півоберту. Викликався доглядати за дочкою, поки Люся організовуватиме розголос акції протесту.

Жужа колами ходила біля будівлі ніжно-персикового кольору, усе не могла примусити себе зайти до редакції газети. Врешті-решт, червоніючи від сорому, потай благаючи Бога, аби всі виявилися хворими, переступила поріг. Підійшла до столика, за яким сиділа немолода фінка, й, старанно добираючи слова, повільно промовила:

– Ми будемо голодувати…

Жужу довго вислуховували без особливих емоцій, тоді щось записали на клаптик паперу, сказали «кітос», що означає подяку, та ґречно вказали на двері. Наступним кроком було повідомити про свій намір працівникам табору. Після почутого волонтери зблідли й від несподіванки не відразу знайшли, що сказати у відповідь.

– Ми протестуємо не проти вас, – запевнила Люся, надаючи голосу душевної теплоти. – Проти рішення департаменту щодо нашої справи.