Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Чого ти тут? – першою порушує гнітючу тишу Люда, а звуки зриваються на «півні».

– Ми без ключа пішли. Де ти ходиш? Я тут півгодини стовбичу. Думав, ти вдома. О восьмій Женьку привезуть. Ну, що там, на роботі?

«Боже, я ж на роботі була», – подумала, обливаючись потом.

– Сказали, з понеділка виплатять усе, що заборгували, – просяяла усмішкою, талановито вдала радість.

Микола пожвавішав, задоволений, що йому за три дні повернуться вкладені в психіатра гроші. Насправді, Люсі ще позавчора дзвонив Бєзгін і обіцяв усе віддати через тиждень. Люся зовсім не жалкувала за грішми, які вона вже ніколи не отримає. У неї після сплати за квитки залишилося дві сотні. Їй цього було досить.

«Пронесло!» – радісно подумала, тоді сходу обімліла – Микола тягнув до себе її наплічник.

– Де ключ? – запитав.

Людочка одним швидким рухом вийняла його й подала чоловікові. Сама притисла до грудей торбу й хворобливо почала міркувати, куди заховати усе, що таїть у собі цей дешевий рюкзак. Адже, якщо Микола розсекретить сховок, вона вже ніколи не дістанеться дому. Або, ще гірше, вона туди полетить… без дитини. Про це Люся навіть не могла помишляти, їй боліло в потилиці від однієї думки про таке.

«Буду охороняти», – вирішила. – «Три ночі не спала, ще три не посплю».

Під матрац поклала нещодавно вкрадене, коли чоловік дивився телевізор.

Витягати документи з торби не наважилася, причепила її на видноті. Коли Нік заснув, розпорола підкладку, вклала туди паспорт і квитки й нашвидкуруч зашила. Пантрувала, аби чоловік не намагався промацати торбину. Миколу мало турбував старий наплічник, який, як зазвичай, висів на ручці дверей, що вели до спальні.

У неділю вранці Коля вийшов на вулицю, аби винести сміття, Людочка стрімголов набрала знайомий номер телефону. Дзвонила додому. За весь час перебування в Великій Британії Микола дав дозвіл на дзвінок рідним лише двічі. Коли Люся працювала, вона щоночі спілкувалася з мамою, татом і Дмитром…

У слухавці надто довго гуло, Людочка вдивлялася в невеличке віконце над вхідними дверми, очікувала, коли там з’явиться тінь.

– Алло! – стомлено озвалася мама.

– Мамо! – швидко зашепотіла Жужа, озираючись на двері. – Я буду в Борисполі завтра. Рейс, – встигла продиктувати чотири цифри й, побачивши тінь, кинула слухавку.

Наступного ранку Микола вирушав до коледжу. Людочка турботливо проводжала його, вдаючи спокій. Женечка малювала на кухні. Жужа розрахувала, що має вийти з дому не пізніше одинадцятої. Зараз пів на десяту. Коля надто довго збирається, перевдягається, щось крутиться, ніби хоче затриматися вдома.

– Не піду сьогодні, – каже. – Щось мені підказує не йти. Гайнемо з Джейн у кіно.

Люда мобілізує усі свої сили, щоб не гепнутися об підлогу, знепритомнівши.

– От і добре! У кіно ж після обіду? А зараз… – каже. І де лише береться вигадливість? – … треба витрусити килим. – Знає, як ставиться її чоловік до брудної фізичної роботи.

– Мені не важко, але треба йти. Кіно буде завтра. Бо сьогодні важливий день, – бреше й переступає, нарешті, поріг.

Дружина, змінившись на обличчі, довго прислухається до його кроків. Приставляє вухо до холодного одвірка. Тоді, на подив дочки, яка споглядає за діями мами, біжить до вікна й вдивляється через фіранку, як Микола віддаляється від будинку. Коли він зникає з поля її зору, незважаючи на прискіпливі питання дочки, ще довгенько не відводить погляду від дороги, аби пересвідчитися, що чоловік не повернеться, згадавши, що щось забув удома. Врешті-решт, наважується запитати у Женьки:

– Поїдемо до бабусі Іринки та дідуся Олега? – затамовує подих, боячись негативної відповіді. Як тоді буде себе поводити? Волокти дитину, що кричатиме-пручатиметься, дасть їй снодійного? Залякає? Що робитиме?

– Бабушка Іринка, дідушка Іринка, – задоволено виспівує дитя й починає зносити до ніг матері свої речі – великого зайчика, що з ним завжди спить, олівці, пластилін, шапку, тоді суконьки-кофтинки. Людочка не стримує радості. Вони разом поспіхом збирають валізу. Люда уявляє, що, вийшовши з дому з багажем й побачивши по дорозі Миколу, який, приміром, вирішив повернутися, наражатиметься на провал.

– Ми не будемо все це брати, – пояснила донечці. – Там усе є.

– Ура! – закричала Женечка й застрибала на одній ніжці. Тоді побігла до дверей, аби взутися та вдягтися, і вже звідти запитала благально: – Зайчика можна?

– Зайчика можна, – сказала Жужа. Вдяглася й собі. Перекинула через плече рюкзак із документами та квитками, запхала декілька дитячих кофтинок й, виходячи, попросила доньку почекати.