Наталка Доляк - Заплакана Європа

У посольстві на Люсю чекали. Документи, що їх припхала українка, дуже зацікавили тезку Людочки, яка вовтузилася тугим задком по лаві від задоволення. «Приміряє нові погони», – іронізувала подумки Люся.

– Це ми забираємо, – від цієї заяви Людочка зойкнула.

– Як? Мені потрібно все покласти назад. Під матрац, – не помітила, що вдалася до непотрібних подробиць. – Він мене уб’є, – додала зі сльозами в очах.

– Та не дрейф, – таке панібратство неприємно різонуло. – Зараз зробимо ксерокопії й усе тобі повернемо, – встала, потисла Людочці руку, наче генерал солдатові після вручення медалі чи навіть ордена.

Хоч Жужа й переймалася, що її обдурять, заберуть оригінали й не повернуть, але за якийсь час їй винесли компрометуючі її чоловіка папери. І виніс не будь-хто, а сам посол. Окрім нічого для Люсі не вартих папірців посол тримав у руках її паспорт. Серце затріпотіло, наче маленька пташка, яка хотіла вилетіти назовні. «Чи там є вже моя Женя?» – запитала в себе й подивилася з надією на посла.

– Ми вклеїли фотографію, завірили її печаткою, – говорив трохи невпевнено. – Але тепер виникає одна проблема.

«Та кажи вже, чого зволікаєш!» – руки тяглися до червоної книжечки, яку посол не поспішав віддавати.

– Ми не можемо повернути вам паспорт… – почав ніяково.

Після цих слів перед Люсею все зникло…

– Що ви? Що ви? – над жінкою метушилися-бігали всі знайомі їй працівники посольства, махали саморобними паперовими віялами, прискали водою та заглядали в очі.

– Ну, налякали ви нас, – невесело шкірячись, промовив посол, коли Люся прийшла до тями після того, як знепритомніла. – Я лише намагався вам сказати, що спочатку ви повинні купити квиток додому. Розумієте, ми маємо бути впевнені, що ви завезете дитину на Батьківщину. Принесете квиток – заберете паспорт, – сказав і розтягнувся в нервовій посмішці.

– Що ж ви мене мучите? – запитала благально, підвелася з підлоги, заклала розкуйовджене волосся, подивилася порожнім поглядом на всіх по черзі. Одній людині від цього погляду стало соромно. Посол опустив очі додолу. Інші вирячилися на Людочку. – Я піду, куплю квиток. У мене є гроші, – ніби диктувала телеграму. – Куди йти? Де каси?

– Справа в тому, що в касі вам квиток не продадуть, бо там продають лише за наявності паспорта… – спробував внести ясність прихильник блакитно-бузкових сорочок, але цим лише заплутав і без того спантеличену Люсю.

– Йдіть, працюйте, – наказав головний клеркам, а пані Бабенко конфіденційно роз’яснив: – Поїдете до Гатвіку. Подзвоните ось за цим номером, – впхав до рук візитку. – Там вас зустрінуть. Не хвилюйтеся.

На автопілоті гайнула в неближній світ, на летовище Гатвік. Там, подзвонивши, вийшла на представника українських авіаліній, який тут же, у великій залі, де швендяло безліч людей, продав їй два квитки до України за ціною шістсот фунтів за обидва. Така сума дещо здивувала Жужу, адже вона знала, що один квиток коштує щонайбільше двісті фунтів, а для дитини й того менше. Але діловий чоловік, похрумуючи зубочисткою, сказав:

– Не варто дивуватися ціні. Адже, як я розумію, усе це напівлегально, – взяв гроші, втулив Люді блакитний конверт із зображенням авіалайнера в куточку і пішов собі геть. Того дня була п’ятниця. Квитки датовані понеділком. Отже, до амбасади по паспорт потрібно було потрапити лише зараз.

Люся мусила швидко їхати назад, аби встигнути до шостої. Встигла! Захекана, пропхала квитки через дірку в скляній перетинці. Товстенький клерк, а саме він приймав відвідувачів, з відчуттям гордості за пророблену ним роботу простягнув крізь вузький отвір паспорт із вкладеними в нього квитками. Людочка не йняла віри. Схопилася за цю коштовність, побачила свої руки, тієї миті вони нагадували кігті великого птаха. Обов’язково хижого. Якби зараз хтось ззаду сказав: «Віддай», – так би і спурхнула вгору, полетіла б, гигочучи: «Спробуй, спіймай, ану, відбери тепер». Швидко пішла до виходу. Почула в спину кинуте товстопузим співвітчизником:

– Навіть «спасибі» не сказала.

«Пішов ти на…» – голосно вилаявшись, вибігла надвір.

Додому не йшла – летіла. Спинилася лише, коли побачила під під’їздом Миколу, злість якого відчувалася на відстані. Він, роздувши ніздрі, дивився здалеку на Люсю. Жінка стишила ходу, примушуючи серце припинити вибивати дріб. Думки були не надто життєрадісними. «Виявив, що немає документів», – думала, наближаючись крок за кроком до нього. «Чекає, аби вирвати з рук наплічник, роздивитися, що він приховує», – серце заходилося від страху. «Він мене задушить. Так, прямо тут, під будинком. За непокору, за обман, за лицемірство, і головне – за зраду». До чоловіка залишився крок. Обличчя його перекошене від нервування. Але вона йде до нього. Чому не тікає? Бо поруч немає Жені.