Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Когут Людмила Олегівна.

– Бабенко Людмила Олегівна, – Людочка нервово засміялася, а пані Когут, навпаки, в одну мить стала занадто серйозною. Ввижалося, що вечірня сукня змінилася на військову форму.

– Я зі служби держбезпеки, – додала білявка.

Люся почала пояснювати, що прагне, аби їй допомогли дістатися додому разом із дитиною. Вона, мовляв, сама за все заплатить, у неї є гроші, вона зовсім не намагається поїхати додому за державний кошт, і таке інше, і таке інше. Тітка, відповідальна за безпеку, усе це вислуховувала, дивлячись уважно Людочці на перенісся. Коли та спинилася, виклавши усі аргументи, сказала:

– Мене цікавить не це, – й затихла.

Люся не знала, чи питати: «А що вас цікавить?» – чи чекати, допоки ця неприємна особа розпочне черговий допит, яких у Люсиному молодому віці назбиралося вдосталь. Людмила Олегівна, та, яка при службі, крикнула кудись у глибину приміщення:

– Діма, принесіть кави! – тоді звернулася до Людочки: – Чи вам чаю?

– Чаю, – промовила, ледь стримуючи долонями коліна, які підскакували попри її волю.

– Відставити! – закричала, як на плацу. – Чаю! Мені також.

Ніби й зовсім не минуло часу, як замовлення було виконане.

– Двері зачини. Усе одно ніхто не прийде. А прийдуть, то почекають, – з-під напівопущених повік зиркнула на вдвічі молодшого за себе чоловіка, облизуючи його поглядом.

«Вони коханці», – подумала Люся, хоча зараз її турбували зовсім інші речі.

– Дорогенька… – солодкоголосо звернулася кедебістка до Людочки. – Мене цікавить ваш чоловік.

– А до чого тут він? – не зрозуміла Люся. – Мені було призначено зустріч із послом. З приводу вклеювання фотографії моєї дочки до паспорта та завірення її печаткою посольства… Я додому хочу, – мало не плакала.

– Усе це буде зроблено, не треба так хвилюватися, – жінка скривила нафарбовані губи, ніби побачила дохлу рибу. – Моє відомство має знати про всіх осіб, які… – мить подумала й додала сухо: – Дорогенька, або ти зараз усе-усе розповідаєш про чоловіка, або ти нікуди не їдеш. Дай за дай, – посміхнулася еротично.

«Господи, та розповім я вам усе, нехай горить він пропадом», – подумала і враз озвучила думку.

– От і добре, – Когут склала на товстому животі коротенькі ручки й вмостилася зручніше, аби слухати.

Жужа не знала, з чого починати, тому запитала. Отримала відповідь, що починати потрібно з самого початку, і вчинила, як просили. Особістка нічого не записувала, не рухала головою, ногами чи руками, ніяк не видавала свого ставлення до почутого. Коли оповідь добігла кінця, ніби прокинувшись від сну, плямкнувши ротом, наказала:

– Усе це зараз напишеш. Тоді принесеш мені документи, які стосуються його зв’язків із «Хоум Офісом», копію клопотання про надання статусу біженця й інші, які знайдеш, – недвозначно подивилася на Людочку.

– Та де ж я їх знайду? – хотілося боляче й сильно вдарити цю кобилу.

– А там, де знайшла це, – тицьнула пальцем-сосискою, оздобленим жахливим золотим перснем, у папери, що їх Жужа виклала на стіл в очікуванні посла. – Адже, як я знаю, вчора у тебе цього не було.

«Курва!» – спересердя подумала Люся.

– Відчиняй двері! – заволала й, крекчучи, встала з місця робітниця посольства. Не оглядаючись на Люсю, додала: – Завтра принось потрібне, все буде добре, – схопивши на ходу за руку молодика, що йшов відчиняти двері, голосно наказала: – Забери те, що вона принесла.

Той підбіг до Люди, по-офіціантському загріб папери включно з паспортом і поспішив до дверей. Тоді відчинив їх, багатозначно притримуючи, широким жестом вказав українці, мовляв, гуд бай, виходьте звідси на хрін. Люся вийшла і вже була задумала дзвонити до Боба, але не наважилася турбувати англійця. «Нічого-нічого, пошукаємо ще й це. Нехай вдавляться, гади». Дісталася додому раніше за своїх, хутенько настругала салату, закинула в духовку помиту картоплю, аби спекти її в кожушках. Кортіло почати пошуки потрібних документів, але розуміла, що може завалити всю операцію. Викручувала собі руки подумки, а вони все чухалися, хотіли перевернути в хаті все баняками догори, знайти бодай яку зачіпку, нестися з нею до амбасади та вимінювати цей папір на паспорт.

– Як пахне! – вигукнула Женя, щойно увійшла, кинулася до матері, повідомила, що сумувала за нею, й гайнула до своєї кімнатки.

– Слухай, Ніку! – обережно почала Жужа після вечері, ще не знаючи достеменно, до чого приведе її питання: чи до спалаху гніву, чи до врівноваженої холодності. – А як виглядає подання щодо біженства? Так само, як у Фінляндії? – переймалась, аби чоловік не сполохався.