Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою заяву про вступ на роботу й пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.
Але моя мама завжди була й залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала ходіння по бібліотеках, зокрема, вирушала до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо її продажу. Вона листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто й навіть вела таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки – вітання з Днем Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне алілуя.
Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим.
Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже потім мама допекла їх до печінок остаточно, мама вміє діставати, вона класик із діставання, адже, у принципі, робиться таке просто. Той самий лист надсилається ще раз, потім ще «многа-многа-многа раз» і перетворюється на лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі такий приходить, ти маєш переслати його п’ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде суцільне нещастя. Однак, якщо п’ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись ефемерною надією, то цілком можливо, що всі ці п’ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).
Коли відповіді перестали надходити, мама з плакатами в руках почала розігрувати сцени громадського обурення. Комсомольське минуле може устругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це був цілий процес, яким вона насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б’є дзвін, по кому б’є дзвін? По вас, по вас».
Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові акти громадянської непокори. Незабаром до неї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.
От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на матусю – боляче. Допомоги вона цуралася, порятунком нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку перетворив на кімнату, і не показував носа; у принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні мама не могла мене впізнати ще й через те, що я був зодягнений як жінка. Трохи така вітряна жінка. Це варто описати.
Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся у шкіряний піджачок; замшеві черевики глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо насичено-бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса грошви) у ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу