Лариса Денисенко - Нова стара баба

Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих грошей, що отримує уже згадана мною Джулія Робертс, тоді б знайшов, де мені подітися, а так із грошенятами в мене істотні проблеми чи в грошенят зі мною – не знаю, чорт нас усіх забирай. Мені відомо одне: у найближчому майбутньому цього не вирішити, із цим не впоратися, не розбагатіти, отаке нескінченне «не».

Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось штовхне – і, як наслідок їхніх сварок, почнеться дощ.

Я йшов і розмірковував, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки. Я не завжди перебуваю в жіночому образі, але це одне з найулюбленіших моїх перевтілень. У такому одязі багато несподіваних деталей, цікавих дрібничок, тут є, що акцентувати. Насправді мені подобається вдягатися так, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам’ятовувався, щоб свою зустріч із такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки повертали голови й обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили номер мого телефону, котрий я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.

Одного разу в ресторації «Текіла-хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола Дашко завжди був таким собі правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не з’являлося сварливих нотаток, погроз та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п’ятірки, він залишався старостою класу всі 10 років, тобто упродовж усього нашого славетного навчання. Миколу постійно ставили за приклад на батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався «здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад із рядового Дашка, нікчеми». Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма нишпорив. Але самим лише нишпоренням не обмежувався, його кінцевою метою було «закладання» своїх братів та сестер.

Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для Дашка зустріч. Коли я підкотив до нього, він спокійно пив текілу і вже був п’яний у дупу. Мабуть, у нього видався важкий день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола Дашко був талановитий в усьому, навіть у пиятиці.

Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий же мовчазний, майже нерухомий і дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє тіло й розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, він мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші. О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.

Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже пішов. Митці й торгаші заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що було. Лише церква стояла спокійно, вона взагалі була взірцем спокою. Бані Андріївського храму після реставрації змінили колір, я пам’ятаю їх зеленими, а тепер вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще бракувало їй кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж навіть із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, повсякчас намагаються від когось чи від чогось утекти.

Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така ж велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився по її обличчю, гітарі, але дівчина мовби й не помічала цього.